Олег Авраменко - Коли дивишся в безодню

— Ану, ану! — Сандра рішуче відсунула вбік Ельвіру, підступила до ліжка і звернулася до дівчинки тією самою (так, принаймні, здалося Кристині) мовою.

Дівчинка прибрала від обличчя руки й відповіла вже не таким наляканим тоном. Сандра зосереджено насупилася, вслухаючись у слова співрозмовниці, відтак сказала грецькою:

— Це мова слов’янської групи. Я погано розумію, що вона каже, але, здається, вважає нас слугами диявола.

— Спитайте, хто вона така, — порадив Рахім.

Сандра повільно й виразно промовила кілька слів. Дівчинка спантеличено моргнула й перепитала. Сандра повторила ще повільніше. На вродливому обличчі дівчинки промайнула усмішка, і вона щось промовила — уже геть без страху.

Сандра подивилася на Рахіма.

— Якщо не помиляюсь, вона сказала, що я розмовляю так само кумедно, як її старша братанка . Не знаю, що таке „братанка“. Можливо, це похідна від слова „брат“.

Здогадавшись, про що йдеться, дівчинка ствердно кивнула:

— Моя старша братанка. Інна. Жонка Володиславова.

Сагндра приголомшено втупилась у неї.

— Інна?! Дружина Владислава?!… Вона знає Інґу!

— Хто тут мене знає? — зненацька пролунав від дверей знайомий голос.

Кристина рвучко обернулася, задіявши охоронні чари, а вже наступної миті завмерла, роззявивши від подиву рота. Решта вчинили так само — тобто, повернулися до дверей, привели в дію захист і аж сторопіли, побачивши на порозі принцесу Інґу. Вона була в пом’ятому й пропиленому дорожному костюмі, її хвилясте біляве волосся було скуйовджене, обличчя виказувало втому, а у великих синіх очах мерехтіли вогники допитливості. На руках у неї сидів кіт Леопольд.

— Що тут сказати, гарно ви охороняєте Сандру, — промовила принцеса глузливо й докірливо. — А якби на моєму місці був ворог?

Дівчинка кволо підвелася на лікті, визирнула з-за Сандриної спини й радісно вигукнула:

— Інно! Леопольдику!

Кіт спритно зістрибнув на підлогу, за кілька стрибків перетнув кімнату й забрався на ліжко. Дівчинка міцно обняла його, зарилась обличчям у м’яку шерсть і щось ласкаво заговорила.

— О Боже! — прошепотіла принцеса Інґа. — Мені це мариться чи…

— Нічого не мариться, — повернувши до неї мордочку, оголосив Леопольд. — Це ж Цвітанка. Хіба не бачиш?

Шестирукі волохаті вартові з кривими рогами на потворних головах розчахнули важкі стулки кованих залізом дверей. Величезна мантикора влетіла до просторої зали, здійнялася під високу склепінчасту стелю, відтак склала перепончасті крила і каменем упала на базальтову підлогу біля підніжжя трону, на якому гордовито сидів високий смаглявий чоловік у довгих багряних шатах.

— О, великий Володарю Потойбіччя! — прокаркала мантикора. — Я припадаю до твоїх ніг.

Веліал зміряв її довгим, пронизливим поглядом.

— Ну, Віші, — холодно мовив він, — вітаю тебе з блискучим провалом місії.

Віштванатан Сідх, утілений у люте чудовисько — мантикору, покірно схилив усіяну шипами голову.

— Я винен, мій пане. Я заслуговую на найсуворішу кару. Я…

— Це мені вирішувати, на що ти заслуговуєш, — урвав його Веліал. — А ти маєш смиренно прийняти будь-який мій вирок. На тебе ще чекає покарання за твою дурну самовпевненість, через яку ти зазнав невдачі лише за крок до успіху. Встановивши місцеперебування дівчини, ти мусив негайно доповісти мені й чекати на подальші розпорядження. Я не віддавав тобі наказу наближатися до неї.

— Пробач, великий і могутній, — з каяттям мовив Сідх. — Я не думав, що там буде засідка. Я був дуже обережний і… далебі, не розумію, як це сталося! Я зовсім не відчув небезпеки, мені просто запаморочилось у голові, я втратив свідомість і отямився вже тут… А що сталося, мій пане?

— Я й сам хотів би знати. Щойно ти потрапив до Нижнього Світу, твою пам’ять просканували, і отримана інформація цілком підтверджує твої слова про відсутність маґічної атаки. Ти ніби з власної волі впав у летарґічний стан і протягом одинадцяти днів був цілком ізольований від зовнішнього світу, поки хтось не викинув тебе з тіла.

— То я був непритомний аж одинадцять днів?

— Так, Віші. Лише два дні тому з твоїх спогадів я довідався де ховається… вірніше, ховалася Сандра. Негайно надіслав туди своїх слуг, але запізно — вона вже втекла.

Кілька секунд Сідх напружено обдумував почуте.

— А Чойбалсан? Він теж був у летарґії? Чи його досі не знайшли?

— Він тут уже давно, але пуття від нього ніякого. Його дух цілком божевільний, а в пам’яті не збереглося нічого корисного для нас, крім того відрізку шляху, коли ти визначив, що Сандра перебуває десь на Корсиці. Всі подальші спогади було знищено, причому так ретельно, що відновити їх не вдалося. Боюся, що до цього доклав руку Вишній Світ.