Марина Дяченко - Мідний король

— Добридень… Прокляття знято, Розвіяре.

— Прокляття знято. — Він поклав долоню на маківку Дарунка й відчув, як напружився хлопчик.

— Ти мене боїшся?

— Ні… що ти, Розвіяре.

— Друзяко, я не лаятиму тебе ні за що… Чому ти боїшся мене?

Дарунок не відповів на його усмішку. Дивився вниз, на залізних солдатиків.

— Де ти був сьогодні? — спитав Розвіяр, міняючи тему.

— Тут, у палаці, у лівому крилі, є школа для хлопчиків… Для Золотих.

— Правда?

— Тепер у них нема занять. Тільки декілька вчителів і один учень, якому нема куди поїхати… Він сирота.

— Буває.

— Він дав мені пограти в солдатиків… Він ніколи не бачив звіруїнів, тільки читав про них.

— До речі: бібліотека там є?

— Величезна. Розвіяре… мені дуже подобається це місто.

— Мені теж. Я казав тобі: це найкрасивіше…

— Ти ж нічого з ним не робитимеш? З ними?

— Бібліотека складається з двох відділень. Перше — книжки, написані Золотими для Золотих… і для решти світу. Друге — варварські книжки, які, буває, містять у собі цікаві відомості, незвичні образи…

— Ви даєте учням читати варварські книжки?

Золотий стояв перед Розвіяром прямий і бундючний, і білий круглий комірець підпирав його смагляве підборіддя.

— Ми даємо учням читати ті книги, які вважаємо за потрібне… Які корисні їм і приємні.

— Ви читаєте мовою Німого Народу?

Золотий ледь помітно затнувся.

— Ні. Досі не було потреби.

— А мовою гекса?

— Гекса пишуть всесвітньою мовою, огидно покрученою.

— Згоден. — Розвіяр усміхнувся. — А ще вони пишуть свої гімни на шкірі ворогів.

Золотий судомно зітхнув. Він був блідий, дивно блідий для своєї раси — можливо, тому, що більшу частину життя провів під дахом, за письмовим столом?

— Покажіть мені варварські книжки.

— Усі?

— Усі.

Бібліотека була, як і все в Мірте, простора, зручна, без звичного павутиння й павуків Ча. Розвіяр ішов по проходу слідом за бундючним Золотим; колись, страшно давно, він ішов ось так серед книжок слідом за провідником, якому лишалося жити менш ніж три доби. Він був тоді молодий, і між жертвами Мідному королю проходили віки, тисячоліття, і не було ані неспокою, що все зростав, ані божевільної певності: усі таємниці світу відкриються зараз, треба тільки переступити через себе й зробити останнє зусилля…

— Тут, — сказав бібліотекар.

Музик було двоє — обидва дуже молоді. Напевно, брат і сестра — дівчинка років вісімнадцяти й хлопчик, її молодший брат. Вони грали злагоджено, напевно, все дитинство провели за вправами; вони грали нудно й без душі: обоє були поглинуті ненавистю.

На інструменті дівчинки було вісім струн, чотири тонкі й чотири басові. Хлопчик грав на дванадцяти струнах. Його пальці бігали по грифах, вишколені роками вправ, а в думках він убивав Розвіяра щомиті — найвитонченішими способами.

Дівчинка переживала за брата — боялася, що він себе видасть. А проте руки її не тремтіли, і лице — так вона гадала — лишалося спокійним.

Розвіяр танцював з Яскою.

У порожній залі з лискучою чорною підлогою, під акомпанемент восьми й дванадцяти струн вони повільно кружляли, обійнявшись. Лукс сидів перед накритим столом; цього разу, догоджаючи смакам Розвіяра, кухарі не стали пропонувати молюсків. Лисніла добре підсмажена скоринка на величезному кусні масного, соковитого м’яса, клубочіла пара над кільцями ковбаси, але Лукс не торкався до їжі. Він спостерігав за танцюристами, не випускаючи з рук золотого келеха.

— Вино не отруєно?

— Ні. Зате в хлопчика зброю сховано в інструменті.

— Нехай.

— Чому вони не зважуються тебе вбити? — раптом спитала Яска.

— Бояться.

— Ні… серед них є відчайдухи… є люди, схожі своєю дикістю на Лукса… Хоча б цей Ілімар. Ти це знаєш не гірше за мене…

Розвіяр промовчав. Після останньої принесеної жертви він знав і розумів більше, ніж Яска, великий маг.

— Ти став зовсім страшним, — промовила Яска, ніби сама до себе. — Навіть я не можу витримати твого погляду. Такий вигляд мала б смерть, якби прибрала людського обличчя.

— Селяни називають Смертю звичайного річкового хапуна.

— Я пам’ятаю. Ти розповідав.

Вони повільно зробили ще одне коло по залі. Розвіяр випустив руку Яски й низько їй уклонився. Музики продовжували грати, не відриваючи очей від нот на високих пюпітрах; Розвіяр прекрасно знав, що ноти їм ні до чого. Вони пам’ятали мелодію напам’ять.

— Дякую. Досить.