Марина Дяченко - Мідний король

Ілімар розтягнув губи:

— Я готовий померти так, як підкаже тобі твоя уява, людожере. Навряд чи ця смерть дасть тобі втіху.

— Кинь це на підлогу, — раптом наказала Яска. — Я все бачу!

Ілімар повагався. Підтягнув рукав. Упустив на підлогу не стилет, як гадав Розвіяр, а метальний ніж. Вістря ввіткнулося в дерев’яну мостину. Одного точного кидка вистачило б, подумав Розвіяр відсторонено. Там, у порту, або потім на вулицях, або на майдані.

— Чудова іграшка. — Він зупинився перед крижаним столом. — Ну що ж… Я волів би щось ситніше, але коли нічого більше нема… Принаймні я хочу випити.

Він налив собі та Ясці грайливого «арамеру»; відсутність слуг його не дивувала й не обурювала. Золотим нелегко прислужувати за столом гекса, і Розвіяр не бажав випробовувати їхнє терпіння даремно.

Подумавши, він плеснув чудового напою в третій келех — для Ілімара. Той не сунувся з місця — стояв, опустивши руки, дивлячись на Розвіяра з-під світлих, ніби колоскове поле, брів.

Розвіяр повільно зробив ковток. Терпкий запах зігрів піднебіння. Грайлива рідина вливалася, здається, одразу в кров.

— У Раді ви стояли за опір, Ілімаре. — Розвіяр смакував напій ковток за ковтком.

— Так. — Золотий випрямив спину.

— Але ви опинилися в меншості.

— Так.

— І підкорилися рішенню Ради, але не прийняли його.

— Так…

— І злякалися в останню мить.

Ілімар похитнувся:

— Так.

Розвіяр схилився над столом, роздивляючись морських жителів, умертвлених і ще живих, які прикрасили собою крижану скульптуру.

— А це що? Шановний Ілімаре, це устриці?

Золотий похлинувся. Йому дуже хотілося гордо змовчати.

— Це «сльози дракона». Мешкають глибоко на дні, у трюмах затонулих кораблів. Пряний смак, надзвичайно поживні…

— Дуже небезпечні в добуванні, — негучно додала Яска. — З десяти ловців до старості доживають двоє. Кожна «сльоза» коштує, як невеликий корабель…

Розвіяр наколов безвільне тільце молюска на двозубу виделку. Опустив у соус. Побачив, як смикнулось Ілімарове обличчя: «сльози дракона» слід було їсти не так.

— Дивний смак. — Жуючи, Розвіяр плеснув собі ще «арамеру». — Мені не подобається, панове, я волів би смаженого ляскуна… Гідний Ілімаре, ви знали від Галагара, що опиратися марно. І що єдиний випал закінчиться для вас повним крахом, розгромом, смертю ваших дітей. І все одно виступали за опір?

Восьминіг, що лежав на вершині крижаного замку, дивився каламутними проникливими очима.

— Якщо нема можливості жити, треба померти з гідністю, — прошепотів Золотий. — Хоч у бою, хоч на ешафоті.

— Як ці морські тварі?

Золотий закашлявся, намагаючись приховати гримасу ненависті.

— Я пообіцяв бути милосердним, — сказав Розвіяр іншим тоном, серйозно. — Ви мені не вірите?

— Вірити гекса? Я сміявся б. Якби не зірвав голос, доводячи цим боягузам… — Ілімар затнувся.

Розвіяр кивнув:

— Ви надто довго жили в золотому спокої. Були добрі й терпимі — одне до одного. Найкращі люди з усього населеного світу злітались до вас, готові до будь-якої роботи — аби їм дозволили жити тут. Правда ж?

Золотий підняв на нього налиті кров’ю очі:

— Так.

— Їли смачне м’ясо, яке вбивав за вас хтось інший… До речі, мені подадуть сьогодні м’ясо? Не ці мертві морські тіла, а справжнє пружне м’ясо?

— Чиє? — тихо спитав Ілімар.

Довгу хвилину вони дивились один одному в очі. Яска дрібними ковтками пила «арамер». Нарешті Розвіяр усміхнувся:

— Ви здаєтесь мені хороброю людиною, Ілімаре. Чому ви мене не вбили, хоча мали таку можливість?

Гідний мовчав.

— Дайте відповідь на питання. Мені важливо знати.

— Я не посмів.

— Злякались помсти? Щось іще?

— Не посмів.

— Розумію.

Розвіяр знов підійшов до вікна. У вітражі вбудовано дзеркала й лінзи — навіть тепер, уночі, гра кольору й тіні тішила око. Розвіяр розчахнув стулку й знову побачив Мірте внизу: низки вогнів біжать по мостах, високі зірки на шпилях, море ледве-ледве світиться внизу. Він бачив місто, і водночас кімнату за спиною, і бачив себе очима Золотого й очима Яски. Чітке усвідомлення того, що відбувається, і того, що неодмінно станеться дуже скоро, було схоже на спрямоване в очі гостре світло. Розвіяр прикрив би очі рукою, аби міг.

— Ідіть, Гідний Ілімаре. Час і спосіб вашої страти ми обговоримо пізніше.

Його ліжко було до міри м’яким і до міри жорстким. З розчахнутого вікна віяло морським повітрям, чистим, без запаху горілого. Поскрипували нічні комахи, дихало листя і плив над садами аромат квітів. Здавалося, приречений Мірте хоче запам’ятатися чужинцю в найяскравішому, святковому своєму образі.