Марина Дяченко - Мідний король

Це не голод і не спрага. Це не біль і не задуха. Це все одразу й набагато гірше — бо існує ще й усвідомлення, блискуче розуміння того, що з тобою робиться.

Це починається поволі й нітрохи не лякає. Крок за кроком, від вівтаря до вівтаря; дурний хлопчисько-раб, яким був Розвіяр колись, не усвідомлював, як багато дає йому Мідний король. Він міг би забути про слова старого — але не забув. Випадковість? Темний інстинкт?

Яска теж не спала. Вона ходила по кімнаті туди й сюди, тягнучи за собою по килиму довгий барвистий плед; побачивши нічного гостя, задерла підборіддя:

— Навіщо ти прийшов?

Він підійшов до неї впритул. Від Яски пахло горілим — виразний запах, хоча вона чисто вимилась і повністю перемінила одяг.

— Чого тобі треба, Розвіяре?

— Ти й досі думаєш, краще б мені потонути? — спитав він несподівано для себе. — Ти справді так думаєш?

Він поклав долоні на її плечі. На її гострі, теплі, тремкі…

Вона відкинула його руки. Відійшла в дальній кут:

— Я не можу з тобою розмовляти тепер.

— Що зміниться потім?

— Дай мені спокій. Я хочу бути сама.

— Я хотів… Послухай, мені треба розповісти комусь.

— Іди. Я не можу тебе бачити.

— Розумію.

Він вийшов, поминувши варту біля дверей, і спинився посеред внутрішнього дворика, прикрашеного, як це заведено в Золотих, фонтаном. Легке нічне повітря стало в горлі руба. Ще зусилля… Підтягнутися, вирости, впіймати нарешті те, що вічно вислизає. Окраєць хліба зі смаглою блискучою скоринкою… Недогарок свічки… Книжка… Білка… Клинки… І далі, і далі — Іміль при смерті, і далі — Лукс, і далі — Яска, і далі — піднесене місто, і далі, і далі…

Темрява.

Другого дня з «Крилами» в місто перевезли Дарунка. Хлопчисько відчував напругу, повислу в повітрі, але дива, що стали перед його очима, примушували його забути про скутість і страх. З розпорядження Розвіяра хлопчика поселили в покоях у сусідстві з його власними, і Дарунок, широко розчахнувши вікно, милувався краєвидами майдану, порту, шпилів із дзвониками й вічно розквітлих садів.

Лукс не відступав від сина ні на крок, ходив по палацу, не знімаючи долонь з руків’їв мечів, і змусив Дарунка з ранку до ночі носити кольчугу.

Тим часом місто, переживши жах поразки й прибуття Розвіяра, повільно оговтувалось. Потроху відкривалися крамниці. На вулицях з’являлися люди, і досі вдягнені в чорне, але перейняті мирними повсякденними справами. Розвіяр вичікував; щодня він викликав для бесіди кого-не-будь із Гідних, щодня здійснював невелику вилазку — прогулянку по старовинних вулицях, відвідання ринку або майстерень. Мірте не вистачало робочих рук — ті, хто звичайно возив вугілля й добував камінь, мив посуд у харчевнях і мів вулиці, втекли з міста, і Золоті жінки, прикривши хустками сяйливе волосся, зі стриманою гідністю бралися за найчорнішу роботу. Розвіяр роздивлявся їх не криючись.

Бійці та моряки з його кораблів жадали навідати Піднесене Місто. Він посилав їм дорогі вина барилами й вишукані страви без ліку, але на берег не відпускав. Мірте потрібен був йому незайманим, мов наречена.

— Завтра я збираюся здійснити паломництво на Золоту гору. Мені не потрібні провідники, тільки надійна карта. Сьогодні я бажаю розважатись: хочу влаштувати невеликий бал для своїх… Пришліть музик.

Він сидів у Залі Ради на місці голови. Гідні були перед ним — у високих різьблених кріслах. Він бачив повернені до нього обличчя, колись смагляві, а тепер застиглі, воскові.

— І ще — мені потрібні жінки. Мені й моїм людям. Я не наполягаю, щоб це були ваші сестри й дочки, панове Гідні. Хоча, якщо іншого виходу не буде — ми приймемо цю жертву.

Стіни зали здіймалися вгору, і там, на запаморочливій висоті, мінилося, переплітаючись, тонке сонячне проміння. Зала могла вмістити тисячі людей, її стіни були прикрашені мозаїками, а вікна — вітражами. У камінних діжках росли дерева, перетворюючи дальній кінець зали на ліс, і на їхніх гілках чистили пір’я птахи, схожі на крилам у мініатюрі.

Зала була порожня, як не рахувати дванадцяти скам’янілих від горя і приниження Гідних — і Розвіяра у високому кріслі перед ними.

Він знайшов Дарунка в його кімнаті; маленький звіруїн лежав на підлозі, а перед ним височіла іграшкова вежа, і стояли рядами сотні людських фігурок із сірого металу. Фігурки зображали вояків: мечників, списарів, стрільців.

— Привіт, Даре.

Хлопчисько схопився на чотири лапи: