Марина Дяченко - Мідний король

— Ну, що ти дивишся? — Її голос уже тремтів. — Чого ти витріщився?

Вона спробувала відвести очі й не змогла. Розвіяр підійшов до неї впритул:

— А якщо сьогодні вночі тобі не буде смішно? Чим ти мене винагородиш?

— Пусти, — прошепотіла вона.

Але випручатись не змогла.

Мірте квітнув цілий рік — одні квіти змінювалися іншими.

По вуличках міста, широких і вузьких, крутих і положистих, гасали діти всіх станів, Золоті діти, безтурботні й незлі. Інколи приходив з портових районів маленький чужинець, просив узяти його до гри — траплялось, таких і брали, але потім каялись: чужі діти вміли красти й часто лізли битись. Зате якщо водитися з таким же, як ти, Золотим, — гра не буде затьмарена нічим, хіба що дощ поллється раптом з потемнілого неба.

Ранками відчинялися крамнички на перших поверхах химерних, різьблених, дерев’яних і цегляних будівель. Крамарки, суворі, мов королеви, давали в борг льодяники та фрукти. Над вулицею, у других і третіх поверхах, сушилася білизна й співали птахи, грала музика й цілувалися закохані. Ліани увивали стіни й стовбури; вона виросла в золотому, благословенному Мірте й ніколи не хотіла покинути його.

— А подорожувати? Побачити далекі краї?

Так, бувало, в порт приходили красиві кораблі з далеких країв. Але всі чужинці з таким захватом роззирались на всі боки, що їй було зрозуміло: краще за Мірте нема нічого в усьому заселеному світі.

— А ліси? Ти ж знаєш, що на материку ростуть непроглядні ліси, течуть повноводі річки…

Вони гралися в гаях, уявляючи їх лісами. Вони пускали кораблики по воді ручаїв. Вони гадали на нареченого, прив’язуючи до щогл корабликів кольорові шовкові стрічки…

— Що ти робиш зі мною? — питала вона, дивлячись на нього з темряви блискучими очима кольору міді. — Чому я розповідаю? Навіщо тобі все це?!

— Я хочу знати. Розкажи ще.

Вона то плакала, то затихала, то знову починала вириватись, але його воля була незмірно сильніша. Він був обережний — боявся завдати їй болю.

…А в порту петляли мармурові вулички, і для доброго заміжжя треба було щовесни підносити монетку статуї Морської Діви — вродливої й голої, з намистом із мушель — справжніх! — на тонкій мармуровій шиї. У Діви був трохи розтулений рот, дівчата потай одна від одної совали туди монети з найдрібніших… Подейкують, робітники з портових чужинців потім витягали монети особливою петлею, але дівчата вірили, що Діва приймає їхні підношення, і наречений буде ладний…

— Ти заміжня?

— Ні! Морська Діво, чому я все тобі розповідаю… Я ненавиджу тебе, я хочу, щоб ти здох, проклятий гекса…

— Твій наречений…

— Він був на флагмані другим помічником… Ти вбив його, ти вбивця! Навіщо я розповідаю тобі, навіщо… Ти причарував мене? Ти маг?

— Ні. Я просто тебе люблю.

— Брешеш!

— Я люблю Мірте — й тебе.

Він не брехав. У цю ніч вона була його притулком, єдиною істотою, спроможною захистити від жаху, що невпинно підступає. Він більше розмовляв з нею, аніж пестив, і золотий відблиск її волосся лежав на його блідому, білому обличчі.

— Морська Діво… Я починаю бачити в тобі людину, — прошепотіла вона над ранок.

— Що в цьому жахливого?

— Це… неможливо. Неможливо вірити, що ти людина. Це руйнує… світ. Усе.

— Світ нетривкий. Життя нетривке. Просто повір, що я тебе люблю.

Вона гірко засміялась — і раптом уперше відповіла на його пестощі.

Тягар на його душі ослабнув.

Її волосся темним золотом заливало постіль. Її шкіра була бронзовою, матовою, вологою від гарячкового поту. З першим промінням сонця вона заснула — змучена й нарешті упокорена, спокійна, майже щаслива. У її снах Мірте квітнув і запалювались вогні над рожевими й білими мостами.

— Мідний королю, Мідний королю. Візьми, що ціную! Подай, що потребую!

Він так і не дізнався, як її звати.

З цією новою жертвою він зазнав короткого блаженства. Він був сильний і великий, як ніколи, він був мудрий — але до Останнього Знання однаково лишалося півкроку. Тут, поряд, руку простягни. Тінь подорожнього, що простує на захід.

Він лежав сам у розворушеній постелі. Він бачив довгі волоски, що золотим шитвом поблискували на подушці. Він знову приніс у жертву людину; зродився жах, який відчував, напевно, музикант Гейл, коли гриз свої руки.

— Імператоре, — прошепотів Розвіяр. — Богине Воф… Хто-небудь. Допоможіть мені!

Відповіді не було.

Наставав ранок. Розвіяр устав, одягнувся, ще не знаючи, куди збирається йти; так вийшло, що за кілька хвилин він увійшов у кімнату Дарунка. Хлопчик спав, розлігшись на перині, а біля його постелі сиділа, мов дожидаючи чогось, Яска.