Марина Дяченко - Мідний король

— Дарунку! — владно покликав Розвіяр.

З-за широких спин вийшов хлопчик-звіруїн, білий, як молоко. Його світле волосся стояло сторч, наче віночок квітки. Оксамитова куртка розгорнулась, стійчастий комірець сорочки впирався в тонке, дитяче підборіддя.

— Розвіяре, — прошепотів Дарунок, не наважуючись підійти близько. — Що з мамою? А батько…

— Усе добре. — Розвіяр присів перед ним навпочіпки. — Дарунку, милий… Ти воїн? Ти чоловік?

— Так… — Хлопчик ковтнув. Смикнулася шия.

— Допоможи мені.

— Як?!

— Я поясню… — Розвіяр озирнувся, мов сліпий. — Дайте мені арбалет! Заряджений! Натягнутий! Хутко!

Юрба захвилювалась. Понурий Ілімар узяв у когось і простягнув Розвіяру зброю.

Розвіяр уклав арбалет у руки Дарунка:

— Тебе вчили стріляти?

— Так…

— Палець на гачок. А краще два пальці, тут тугий спуск. Тепер дивись…

— Ти хочеш, щоб я в тебе стріляв?!

Спливав час. Сила Мідного короля пригнічувала залишки власної волі Розвіяра: Король вимагав жертви.

— Хлопчику… Даре, послухай…

Він міг би зізнатися, що хоче погубити, принести в жертву чудовиську батьків Дара і його самого. Він не міг зізнатись. Та й не встигав.

— Баба! Боягуз! Це випробування, ясно? Якщо хочеш коли-небудь бути бійцем — роби, як я сказав! Я наказую! Ти готовий?!

Він ніколи в житті не кричав на Дарунка. Навіть Золоті сахнулись, хоча його погляд був звернений не на них; хлопчик зіщулився:

— Так.

— Зробиш?!

Хлопчик схлипнув.

— Ілімаре, рахуй до трьох. Дарунку, на рахунок «три» — натискай. Ніхто не смійте допомагати, інакше зірветься! Тільки хлопчик… Ілімаре, рахуй!

— Раз, — хрипко промовив Гідний Ілімар.

— Мідний королю, — вимовив Розвіяр і підняв руку.

Усередині зірвалася пружина.

Дарунок стояв перед ним, ніби на вівтарі, тремтячи, заливаючись сльозами, зі зведеним арбалетом у руках.

— Два!

— Мідний королю… Візьми…

Він хотів би приборкати, притримати свій язик, але слова не належали йому. Вони текли мимо його волі.

— Три!

Дарунок мигнув. Арбалет у його руках смикнувся. Нічого не відбулося.

— …що ціную!

— Стріляй! — закричав Ілімар. — В ім’я Мірте, стріляй! Урятуй нас! Урятуй нас усіх!

Дарунок сидів, уклякнувши, дивлячись на Розвіяра, єдиний з усіх витримуючи його погляд. Маленький палець завмер на спусковому гачку.

— Подай… — Розвіяра охопив жах, рівного якому він не знав ніколи в житті.

— Стріляй! Стріляй! — ніби крізь вату у вухах, доносились до нього крики Золотих.

Дарунок ледь-ледь похитав головою. Він дивився на Розвіяра, в очах були біль і любов, сльози й рішучість: пострілу не буде.

— Що… потребу…

Він побачив — або йому здалося, що бачить, — як величезна чорна долоня нависає над Дарунком, збираючись накрити його навіки. Дрижало повітря; до невідворотного лишився один звук.

Арбалет упаде на підлогу. Хлопчик щезне. Відкриється нове знання. Підіймається курна завіса, заллється світлом найдальший куточок свідомості. Побіжать білки по колосковому полю, рудий потік, хвости й круглі спини…

— Ні!

Він кинувся вперед, ніби бажаючи прикрити Дарунка собою.

Упав на підлогу арбалет.

— Не займи, що я ціную!

Йому здалося, що згори навалився олійний прес. Перевернувся світ, і все змінилось. Голий і голодний, раб над рабами, він вріс у землю смердючого склепу, де днями й ночами скрипить коловорот, і батіг гуляє по худющих спинах. Нікчема, тварюка, яка втратила навички мови, забула своє ім’я — Розвіяр… «Що тобі треба?»

— Не займи, що ціную!

Єдине слово — «пам’ять» — намальоване кіптявою на брудній вологій стіні. І знову батіг, і дзвякає ланцюг, і густішає морок.

«Що тобі треба?»

— Нічого! У мене все є!

«Свобода? Сонце?»

— Не займи, що ціную! Не віддам!

Олійний прес навалився, і затріщали кістки. Розвіяр щосили вчепився в хлопчика, відчуваючи, як той вислизає з рук.

Вислизає.

Член Ради Гідних Ілімар писав у своїх мемуарах: «Ніхто з нас не усвідомлював тоді, що відбувається. Ніхто не розумів до кінця, яка жахлива доля нам усім випала. Набагато пізніше ми дізналися з розповідей і книжок, чого вдалось уникнути в той день і кому ми зобов’язані своїм визволенням… А тоді ми тільки бачили, як гекса стискає в обіймах хлопчика-звіруїна, ніби збираючись переламати йому кістки, і велить йому стріляти, але хлопчик не скоряється… До речі кажучи, не підкоритися цьому гекса ні в кого з нас не було можливості…

Дитина розповідала пізніше, що по нього буцімто прийшло чудовисько, але гекса його прогнав… Сам гекса не приходив до тями декілька годин і метався так жахливо, що ми боялись до нього наблизитись… В усьому цьому була замішана магія, але жінка-маг не показувалася зі своєї кімнати, а старший звіруїн був сам приголомшений усім. Зважаючи на жахливий моральний стан, у якому ми всі були, ця подія здалася нам провісником нового зла. Однак не минуло й двох днів, як страшні люди пішли з нашої гавані, і дим їхніх чорних кораблів розтанув на обрії…»