Террі Гудкайнд: Перше Правило Чарівника

Час минав, і ранкова прохолода змінилася спекою. День видався незвичайно теплим для осені. Рідкісні хмарки неспішно ковзали по блакитній гладі небес. Одне з них привернуло увагу Річарда. Хмара була схожа на звиту змію, готову до нападу. Він згадав, що вже бачив раз таку хмару. Тільки от коли? Вчора чи сьогодні? Не забути б при зустрічі розповісти про це Зедду. Старий знав мову хмар, і Річарду частенько доводилося терпеливо вислуховувати довгі повчання наставника про важливість небесних знамень. Напевно, Зедд теж зараз стежить за хмарою і гадає, чи помітив щось його учень.

Біля південного схилу Тупої гори стежка різко пішла вгору. З одного боку вузеньку доріжку обмежувала прямовисна скеля зі зрізаною вершиною, завдяки чому гора і отримала свою назву. З іншого — зяяла бездонна прірва. Поглядам подорожніх відкрилася чудова панорама: зліва губилися в серпанку відроги прикордонних гір, внизу простягався на багато миль дрімучий Мисливський ліс. Подекуди на зеленому тлі траплялися дивні бурі плями. Найбільше їх було поблизу від кордону. «Вмираючі дерева», — зметикував Річард. Він зрозумів, що тут не обійшлося без лози.

Втікачі стрімко просувалися вперед по вузькій підступній стежці. Ця ділянка шляху проглядалася наскрізь, і ніде було сховатися від стороннього погляду. Переслідувачам нічого не варто було виявити їх. Одне втішало: спускаючись з плато, стежка бігла вниз, до Оленячого лісу, до міста, до людей. Навіть якщо лиходії розкрили маневр і пустилися навздогін, вони далеко відстали. Стежка стала трохи ширше, і Річард міг би вже йти поруч з супутницею. Але він вирішив спершу переконатися у відсутності погоні. Міцно вхопившись за край скелі, він перехилився вниз і уважно промацав поглядом доступний простір… Нічого, крім скель і валунів. Потім він озирнувся і подивився назад. Дорога залишалася порожня.

Заспокоївшись, Річард повернувся до дівчини. Та завмерла посеред стежки. Складки сукні застигли, обернувшись навколо її ніг.

Попереду, загороджуючи дорогу, стояли двоє. Річард був не боязкого десятка і відрізнявся гарною тілобудовою. Але в порівнянні з ними, він виглядав безпорадним немовлям. Лиця злочинців були заховані під капюшонами, але навіть лісові плащі не могли приховати їх потужної статури.

Річард нічого не розумів: як зловмисникам вдалося випередити їх?

І він, і його супутниця миттєво оцінили ситуацію і розвернулися, збираючись пуститися у втечу. Але з нависаючої над стежкою скелі прямо перед ними впали два канати, і ще двоє переслідувачів сковзнули на дорогу. Шлях до відступу був відрізаний. Ці двоє виглядали настільки ж переконливо, як і перші. Повне бойове озброєння, приторочене до ременів, загрозливо виблискувало в променях полуденного сонця.

Річард розвернувся на каблуках лицем до першої парі негідників. Ті спокійно відкинули капюшони. Їх суворі обличчя, обрамлені густим світлим волоссям, були наділені якоюсь жорстокою красою.

— Іди своєю дорогою, хлопчисько, ти нам не потрібен. У нас справа до дівчини, — Хрипким басом сказав один з тих, що перегородили шлях. За зовнішньою дружелюбністю в голосі прозвучала погроза, невблаганна і гостра, як клинок.

Бандит ліниво стягнув шкіряні рукавички і, заткнувши їх за пояс, перестав звертати на Річарда увагу. Він явно не вважав серйозною перешкодою якогось юнця. Судячи з усього, цей тип був ватажком, оскільки інші троє, поки він говорив, мовчки чекали.

Ніколи раніше Річарду не доводилося потрапляти в подібний перепліт. Він завжди добре тримав себе в руках і благополучно уникав відкритих конфліктів. Зазвичай йому не було важко звернути назріваючу сварку в жарт, а коли слова не діяли, вистачало спритності та вміння припинити сутичку, перш ніж справа доходила до серйозного кровопролиття. У самому крайньому випадку він не вважав негожим просто втекти. Зараз все складалося інакше. Ці люди явно не збиралися вести світські бесіди і анітрохи його не боялися. І втекти він не міг.

Річард глянув в зелені очі своєї гордої і сміливою супутниці і прочитав в її погляді відчайдушне благання про допомогу. Він схилився до неї і тихо, але твердо сказав:

— Я тебе не покину.

Дівчина ледь помітно зітхнула, кивнула і торкнулася його руки.

— Тримайся між ними і ні в якому разі не дозволяй їм наблизитися до мене одночасно, — прошепотіла вона. — І ще: коли вони підійдуть, що б не трапилося, не торкайся до мене.

Вона стиснула його руку і заглянула в очі, чекаючи підтвердження. Річард не зрозумів, що вона задумала, але кивнув, погоджуючись.