Террі Гудкайнд: Перше Правило Чарівника

Часто поглядаючи вгору і намагаючись розгледіти хоч що-небудь крізь просвіти крон, він побіг до огинаючої пагорб стежки. Стежка йшла по краю різкого ухилу, і Річард задумав без перешкод оглянути звідти небо. Мокрі після нічного дощу гілки дерев били його по обличчю, кущі чіплялися за одяг. Він біг, перестрибуючи повалені дерева і невеликі кам'янисті осипи. Плями світла дражнили, спокушаючи поглянути на небо, але потрібний огляд поки не відкривався. Річард почав задихатися, піт холодними струмками стікав по обличчю, серце калатало. Не розбираючи дороги, він мчав вниз по схилу. Нарешті, ледь не валячись з ніг, він вибрався на стежку.

Обвівши поглядом небо, Річард зауважив темну пляму. Вона була вже далеко і стало занадто малою, щоб розібрати деталі. «Правда, — вирішив Річард, — у цього щось є крила». Він примружився, прикривши очі рукою, намагаючись переконатися, що в яскравій синяві дійсно миготять крила. Темна пляма ковзнула за пагорб і пропала. Річард навіть не зміг би з упевненістю стверджувати, що вона дійсно червона.

Перевівши дух, Річард втомлено опустився на гранітний валун біля стежки і, дивлячись на озеро, що називалося Трант, яке лежало біля підніжжя пагорба, став задумливо обламувати сухі гілочки зростаючого поруч молоденького деревця. Може, сходити до брата і розповісти про лозу і про червону летючу тварюку в небі? Ні, Майкл просто посміється. Річард і сам раніше сміявся над подібними вигадками. До того ж Майкл розсердиться на нього за те, що він знаходився так близько від кордону, і не послухався наказу не робити самостійних розшуків вбивці. Річард розумів, звичайно — брат переживає за нього, інакше не бурчав б так часто. Але ж і Річард — вже дорослий і має право відмахнутися від набридлих моралей, а незадоволені погляди брата він як-небудь переживе.

Річард обломив ще один прутик і в досаді кинув його на плоский валун. Мабуть, вибирати не доводиться. Зрештою, Майкл завжди всіх повчав, як слід чинити, навіть батька.

Річард подумки осмикнув себе. Не можна судити Майкла занадто строго, тим більше сьогодні, коли у брата знаменний день. Сьогодні він вступає на посаду Першого Радника, і відтепер розпоряджатиметься всім: не тільки Хартлендом, але і всіма містами і селищами Вестланда, з усіма жителями, включаючи і сільських. Буде відповідати за всіх і за все. Майкл заслужив підтримку Річарда, він потребує її: брат теж втратив батька. Церемонія вступу має відбутися сьогодні вдень. У будинку Майкла намічається велике свято, прибудуть впливові пани з найбільш віддалених меж Вестланда. Річарду теж потрібно бути присутнім. Що ж, принаймні пригостять там на славу. Він раптом зрозумів, що зголоднів.

Розмірковуючи так, Річард дивився на протилежний берег синіючого далеко внизу Транта. Навіть з цієї висоти в прозорій воді виднілися темно-сині глибокі вири, зелені підводні зарості й бурі плями кам'янистого дна. На краю озера, то зникаючи за деревами, то знову з'являючись, петляла соколина стежка. Річард не раз ходив по ній. Навесні стежка робилася болотистою і слизькою, але зараз, в кінці року, повинна бути твердою і сухою. Північніше і південніше від неї ходити бувало страшнувато — занадто близько до кордону. Тому більшість подорожніх її уникали, вважаючи за краще дорогу через Оленячий ліс. Річард піднаймався лісовим провідником і допомагав бажаючим благополучно перетинати ці ліси. Правда, подорожуючі сановники наймали місцевого провідника в основному заради престижу.

Раптом Річард зауважив краєм ока якийсь рух на стежці. Він пильно вдивився через озеро в дальній її кінець. Ось знову щось майнуло крізь тонку завісу листя. Сумнівів не залишалося: там йшов чоловік. Можливо, це його друг Чейз? Хто ж іще, крім сторожа кордону, наважиться бродити по цих місцях?

Схопившись з каменю, Річард відкинув прутики і покрокував вперед. Людина продовжувала рухатися по стежці і тепер з'явилася на відкритому місці біля краю озера. Ні, це не Чейз… це дівчина. У сукні. Що за незнайомка наважилася забратися так далеко в Мисливський ліс, та ще й в сукні? Річард спостерігав за нею, поки вона йшла вздовж берега. Незнайомка, слідуючи звивинам стежки, то зникала, то знову з'являлася. Несхоже, щоб вона поспішала, але і млявою її ходу ніяк не можна було назвати. Дівчина крокувала розмірено і впевнено — ні дати, ні взяти досвідчена мандрівниця. Втім, це було зрозуміло, адже в околицях Транта немає людського житла.

Тут увагу Річарда привернув новий рух. Він знову окинув поглядом ліс. Позаду незнайомки з'явилося ще кілька людей. Троє… ні, четверо чоловіків у лісових плащах з капюшонами. Вони слідували за нею на деякій відстані, причому переміщалися крадькома, перебігаючи від дерева до дереву, озираючись і вичікуючи. Річард випростався. Його очі, прикуті до переслідувачів, широко розкрилися.