Террі Гудкайнд - Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз

— Звичайно, чарівник Зорандер. Ви виглядаєте дуже втомленим. Якщо ви потім зайдете до мене, я відновлю ваші сили стенадіновим відваром. — Куточки її губ знову зігнулися в легкій усмішці.

Зедд підморгнув Келлі:

— Може, зайду.

В будь який інший час він куди серйозніше поставився б до подібної пропозицією — Келлі була жінкою красивою, — але якраз зараз йому було зовсім не до того.

— Леді Ордіт, як звуть вашу покоївку?

— Джебр Бевінвье. І ще вона — нікчемна дівка. Зухвала і лінива.

— Ну що ж, ви не будете більш обтяжені її нікчемними послугами. Їй, судячи з усього, буде потрібно немало часу на одужання, а ви незабаром збираєтеся покинути палац.

— Покинути? Що значить «залишити»? — Леді Ордіт підвела голову. — У мене немає наміру виїжджати звідси.

— Зараз в палаці небезпечно залишатися таким знатним панам, як ви. Боюсь, вам самій доведеться піклуватися про власну безпеку. Як ви вірно помітили, солдати сплять на своїх постах. Доведеться вам поїхати.

— Але, у мене просто не було наміру…

— Келлі, — Зедд суворо подивився на цілительку, — будь добра, допоможи леді Ордіт пройти туди, де ти зможеш надати їй допомогу.

Келлі відтягла леді Ордіт, як пакунок з білизною, на достатню відстань, щоб у тієї не залишилося ні найменшої можливості заподіяти чарівникові будь-яких неприємностей. Зедд з теплою посмішкою повернувся до Джебр і відкинув з її обличчя коротке, світле волосся. Він уже практично зупинив кровотечу, але це її не врятує. Те, що виявилося зовні, необхідно повернути туди, де йому слід перебувати.

— Дякую вам, пане. Мені тепер набагато краще. Якби ви допомогли мені стати на ноги, я б пішла геть.

— Лежи, дитя, — м'яко сказав він. — Ми повинні поговорити.

Зедд важким поглядом обвів глядачів. Солдатам Внутрішньої гвардії достатньо було зловити його погляд, і вони тут же розігнали цікавих.

Губи Джебр затремтіли, вона насилу зробила вдих і ледь помітно кивнула.

— Я вмираю, так?

— Не хочу тебе обманювати, дитя. Поки я не відпочину, твоя рана — на межі моїх можливостей. У тебе немає часу чекати, поки я відпочину. Якщо я нічого не зробимо, ти помреш. Якщо я спробую щось зробити, я можу прискорити кінець.

— Скільки мені залишилося?

— Якщо я нічого не зроблю — можливо, годину. Може бути, ніч. Я можу полегшити біль настільки, щоб принаймні зробити її терпимою.

Вона закрила очі, і з-під повік просочилися сльози.

— Ніколи не думала, що я дорожу життям.

— Через Камінь провидиці, який ти носиш? Її очі широко розкрилися.

— Ви знаєте? Ви впізнали Камінь? Ви знаєте, хто я?

— Знаю. Багато часу пройшло з тих пір, коли люди впізнавали провидців по Каменю, але я старий. Я бачив таких, як ти. Ти через це не хочеш, щоб я тобі допоміг? Ти боїшся того, що може зробити зі мною дотик?

Вона ледь помітно кивнула.

— Але я раптом зрозуміла, що мені дороге життя. Зедд поплескав її по плечу.

— Ось це-то мені і треба було знати, дитя. Не турбуйся про мене. Я Чарівник першого рангу, а не якийсь там новачок.

— Першого рангу? — Прошепотіла Джебр, ще ширше розплющивши очі. — Я і не знала, що такі залишилися. Будь ласка, пане, не ризикуйте через мене.

Зедд посміхнувся:

— Ніякого ризику, всього лише трохи болю. До речі, мене звуть Зедд.

Вона на мить замислилася, а потім стиснула йому руку.

— Зедд… якщо у мене є вибір… я вважатиму за краще спробувати вижити.

Він трохи посміхнувся і погладив її холодний, вологий лоб.

— Тоді я обіцяю тобі зробити все-все, що тільки в моїх силах. — Вона кивнула, вхопившись за його руку, вхопившись за свій єдиний шанс. Чи є щось, що ти можеш зробити, джебр, щоб заблокувати свій біль провидіння?

Вона закусила нижню губу і похитала головою, насилу стримуючи сльози.

— Мені дуже шкода, — ледве чутно прошепотіла вона. — Напевно, вам не вдасться…

— Мовчи, дитино, — заспокоїв він її.

Зедд глибоко зітхнув і накрив долонею її руку, що утримувала кишки. Іншу руку він ніжно опустив їй на очі. Зовнішній світ перестав існувати для нього. Він повинен пробитися всередину, до її свідомості. Це може вбити її. І його — теж.

Він зосередився і опустив бар'єри своєї свідомості. Удар болю вибив повітря з легенів. Зедд не ризикнув витрачати сили на те, щоб віддихатися. Він зціпив зуби і впорався з цим, напружуючи м'язи до тіх пір, поки вони не стали твердими, як камінь. А він же ще навіть не торкнувся болю від рани.

Він повинен прийняти біль провидіння, пройти крізь неї, і лише тоді йому вдасться впоратися.