Террі Гудкайнд - П'яте Правило Чарівника, або Дух Вогню

Для Племені Тіни, що жило суворим життям серед степів, таке свято було рідкісною можливістю повеселитися, поїсти, потанцювати та розважитися бесідою. Келен не знала випадку, щоб когось, крім них, брали в Плем'я Тіни, а значить, їх весілля було єдиним у своєму роді. Келен підозрювала, що весілля ця увійде в перекази племені. Коли-небудь все, що тут зараз відбувається, стануть зображати танцюристи, одягнені в шати з трави і гілок, з лицями, розфарбованими чорною і білою глиною.

— Упевнена, що своїм чарівним дотиком ти спокусиш будь-яку незайману дівчину, — піддразнила Келен Річарда. Вона почала забувати про те, наскільки втомилися ноги.

Річард відкотився на спину, переводячи подих.

— Думаєш, нам варто вийти і з'ясувати, що потрібно Зедду? — Келен грайливо шльопнула його по ребрах.

— Так-так, лорд Рал, схоже, вам дійсно набридла ваша молода дружина. Спочатку кури, потім коржик, а тепер твій дід!

Річард знову подивився на двері.

— Я відчуваю запах крові. — Келен миттєво сіла.

— Напевно, це просто пахне дичина, принесена мисливцями. Якщо б дійсно щось сталося, ми б про це дізналися, Річард. Адже нас охороняють. Взагалі за нами стежить все село. Ніхто не зможе прослизнути непоміченим повз мисливців Племені Тіни.

Але Річард, здавалося, не чув її слів. Він лежав нерухомо, всю увагу зосередивши на дверях. Лише коли Келен погладила його руку і опустила голову йому на плече, Річард розслабився і повернувся до неї.

— Ти права, — винувато посміхнувся він. — Схоже, я просто розучився розслаблятися.

Майже все своє життя Келен ходила коридорами влади і могутності. З ранніх років її привчали до дисципліни і відповідальності, їй постійно твердили про небезпеки, що скрізь оточують її. Коли вона очолила Серединні Землі, ці уроки вже в'їлися їй у кров і плоть.

Річард же зростав у зовсім іншій атмосфері. Він любив спокій дикої природи і мріяв стати лісовим провідником. Але прийшли бурхливі часи, і доля його склалася інакше. Борг змусив його змінити спосіб життя і стати правителем Д'харіанської Імперії. Постійна пильність стала його головним союзником, і від цієї звички було важко відмовитися.

Келен помітила, як він водить рукою в пошуках меча. Але Річарду довелося відправитися в Плем'я Тіни без чарівної зброї.

Незліченну кількість разів бачила Келен, як він несвідомо перевіряє, чи під рукою Меч Істини. Багато місяців меч був його постійним супутником, це був час крутих змін — і для самого Річарда, і для всього світу. Меч був його захисником, а Річард, у свою чергу, був захисником чарівного меча, людиною, пов'язаною зобов'язаннями, які меч накладав на свого власника, Шукача Істини.

В якійсь мірі Меч Істини був всього лише знаряддям. Істинною могутністю володів той, у чиїх руках меч перебував, — Шукач Істини. Він сам був зброєю. Меч же був скоріше символом, приблизно як біле плаття було символом звання Келен — Матері-сповідниці.

Нахилившись, Келен поцілувала чоловіка. Він знову пригорнув її до себе. Келен грайливо відштовхнула його.

— Ну і як воно, бути одруженим на самій Матері-сповідниці?

Підвівшись на лікті, Річард заглянув їй в очі.

— Чудово! — Прошепотів він. — Чудово і радісно. І утомливо. — Він ласкаво провів пальцем по її щоці. — А як воно — бути заміжньою за самим Магістром Ралом?

— Липко! — Пролунав її гортанний сміх.

Засміявшись у відповідь, Річард сунув їй в рот шматок коржа, потім сів зручніше і прилаштував між ними тацю з їжею. Хлібні коржі, зроблені з коренів тави, були улюбленою стравою Племені Тіни. Їх подавали практично з будь-якою їжею, їли просто так, загортали в них їжу, використовували замість ложки, у вигляді сухарів брали з собою, надовго відправляючись на полювання.

Келен, позіхнувши, потяглась, порадівши, що Річард більше не стурбований тим, що відбувається за дверима. Вона цмокнула його в щоку, задоволена, що він заспокоївся.

Під теплими коржиками Річард виявив печений перець і цибулю, капелюшки грибів розміром з долоню, ріпу і варені овочі. Там виявилося навіть кілька рисових пиріжків. Відкусивши шматок ріпи, Річард загорнув у корж трохи овочів, гриб, перець і простягнув Келен.

— Шкода, що ми не можемо залишитися тут назавжди, — задумливо мовив він.

Келен натягнула простирадло на ноги. Вона прекрасно зрозуміла, що він хоче сказати. Зовні за дверима їх чекав зовнішній світ.

— Ну… — Протягнула вона, ляскаючи віями, — те, що Зедд прийшов з заявою, ніби старійшини бажають отримати назад у своє розпорядження будинок духів, зовсім не означає, що ми повинні здатися їм на милість перш, ніж дозріємо для цього і будемо готові.