Террі Гудкайнд - Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг

Ніккі глянула на порожню шкірку в його руці і обвела швидким поглядом інших комах, що чіплялися за дерева.

— Хоча більшість мого життя пройшло в містах, під дахами закритих приміщень, після від'їзду з Палацу Пророків я багато часу проводжу під відкритим небом. Ці комахи незвичайні для лісу; я не пам'ятаю, щоб раніше бачила або чула про них.

— Ти й не могла. В останній раз, коли я їх бачив, я був дитиною. Цей вид цикад з'являється з-під землі один раз в сімнадцять років. Сьогодні перший день, як вони починають з'являтися. Вони будуть тут ще кілька тижнів, в цей час вони спаровуються і відкладають яйця. Потім ми не побачимо їх ще сімнадцять років.

— Справді? — Запитала Кара, втягуючи голову назад. — Кожні сімнадцять років? — Мить вона обмірковувала почуте, потім спохмурніла й глянула в бік Річарда. — Їм краще не заважати нам спати.

Через їх кількість звук залишав незабутнє враження. Їх пісня переміщалася по лісі, підвищуючись і знижуючи, немов музична хвиля.

— В тиху ніч їх крики можуть здаватися приголомшуючими, але цей звук легко заколисує. Хочете — вірте, хочете — ні.

Задоволена тим, що галасливі комахи не будуть заважати їй спати, Кара сховала голову всередині.

Річард згадував своє здивування, коли Зедд вперше показав йому цих незвичайних істот і розповів про їх сімнадцятирічний життєвий цикл. Для дитини це було незабутнє враження. Зедд тоді сказав йому, що наступного разу він їх побачить, коли буде вже дорослим чоловіком. Вражений Річард тоді обіцяв собі, що коли наступного разу зустріне ці істоти, він проведе більше часу, щоб гарненько розглянути їх, поки вони не сховалися назад під землю.

На нього накотилася хвиля смутку і жалю з того невинного часу його життя. У дитинстві поява цикад уявлялася йому самою дивною подією його життя, і сімнадцятирічне очікування здавалося йому найважчим завданням, яке стояло перед ним в житті. І ось вони повернулися.

Але тепер він був дорослим. Він кинув порожню оболонку.

Річард зняв мокрий плащ і слідом за Ніккі заповз у їх притулок, ретельно прикривши за собою вхід. Товстий шар гілок приглушив тонке стрекотіння цикад. Безперервне гудіння навівало сон.

Він був задоволений, що гілки бальзаміну не пропускали дощ, і притулок був якщо не теплим, то хоча б сухим. Долівка була застелена товстим шаром гілок, так що у них буде відносно м'яка і суха постіль. Хоча дощ не проникав через навіс, але вологий туман пронизував усе навколо. Легкі хмарки пари утворювалися при кожному видиху.

Річард втомився від вогкості. Після побудови притулку він був весь покритий корою, голками і брудом. Руки були липкими від деревного соку. Він не пам'ятав, щоб коли-небудь ще був таким нещасним від відчуття бруду і піску, налиплих на вологий одяг і шкіру. Але, принаймні, від соснової хвої і листя бальзаміну стояв приємний запах.

Він жалкував, що не може прийняти гарячу ванну. Він молився, щоб Келен було сухо, тепло і безпечно.

Як не був він стомлений, як не заколисував його спів цикад, були речі, які необхідно було обдумати. Це було важливіше сну, важливіше його простого дитячого подиву.

Він повинен також з'ясувати те, що знала Ніккі про причини загибелі загону Віктора. Занадто багато що було з цим пов'язано, щоб просто відмахнутися від цих думок. Битва відбулася там, де за кілька днів до того зупинялися Річард, Келен і Кара. Що ще важливіше, ті, хто вбив їх товаришів не залишили жодних слідів, принаймні таких, які він міг би виявити. Не рахуючи того зрушеного каменю, Річард, як не шукав, не зміг знайти ніяких слідів Келен або її викрадачів.

Перш ніж заснути, Річард вирішив за допомогою Ніккі неодмінно розібратися в тому, що ж вбило їх людей.

Річард розв'язав ремені на своєму спальному мішку і розгорнув його у вузькому просторі між двома іншими.

— Ніккі, там, де були вбиті наші люди, ти сказала, що це було криваве безумство. — Він притулився до скелі, яка утворила стіну їх притулку. — Що ти мала на увазі?

Ніккі піднялася і сіла на своєму місці…. праворуч від нього.

— Ми бачили бійню. Хіба це не очевидно?

Він припустив, що у неї була причина так говорити. Йому ніколи не доводилося бачити нічого, що могло б викликати подібне шматування людей. Тим не менш, він чудово розумів, що Ніккі знає про це трохи більше.

Кара влаштувалася зліва від нього.

— Кажу ж тобі, — сказала вона Ніккі, — я думаю, що він не знає.

Річард примружився, переводячи пильний погляд з Морд-Сіт на чаклунку. — Не знає що?