Террі Гудкайнд - Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг

— Лорд Рал, — запитала Кара. — Що там?

— Її сліди, — прошепотів він. — Я впізнаю їх. Вони не покриті магією. Вона була тут одна. — Він вказав на землю. — Дві доріжки. Вона приходила сюди двічі. — Він озирнувся назад, розглядаючи в траві щось, чого вони не могли бачити. — Вона стояла на колінах он там, в траві.

Він схопився і стрибком подолав частину, що залишилася шляху до вівтаря. Ніккі і Карі довелося бігти, щоб не відставати від нього.

Підійшовши до гранітної плити, Ніккі нарешті розгледіла те, що самотньо стояло там.

Це була статуетка жінки, та, що висічена в мармурі була встановлена на Площі Свободи в Алтур-Ранзі. Оригінальна статуетка, яку, як Річард і говорив, він вирізав сам. Статуетка, яка, за його словами, зберігалася у Келен. На статуетці Ніккі помітила криваві відбитки рук.

Тремтячими руками Річард підняв дерев'яну фігурку і пригорнув до грудей, ледь стримуючи ридання. Ніккі здалося, що він ось-ось впаде на землю, але обійшлося.

Через мить він обернувся до них, його обличчя було залите сльозами. Він простягнув Карі і Ніккі зображення гордої фігурки, голова якої була відкинута назад, і стиснуті в кулаки руки відведені в сторони.

— Цю статуетку я вирізав для Келен. Це — її душа. Я ж казав, що вона не могла бути в Алтур-Ранзі, тому що Келен завжди носила її з собою. Якщо статуя скопійована в камені і стоїть на площі Алтур-Ранзі там, в Древньому Світі, то як вона опинилася тут?

Ніккі витріщилася на статуетку, пробуючи зрозуміти, що ж вона бачить. Вона не могла осягнути цього протиріччя. Вона пам'ятала, як Річард намагався зрозуміти, що він побачив в могилі, де була похована Мати-сповідниця. Тепер вона точно знала, що він відчував у той момент.

— Річард, я не розумію як це можливо… Як вона тут опинилася?

— Її залишила тут Келен! Залишила, щоб я її знайшов! Сестри змусили її забрати шкатулки Одена! Не розумієш? Не бачиш, нарешті, що правда — ось вона, перед тобою?

Не в силах більше говорити, він притиснув статую до грудей, ніби це було найбільше у світі скарб.

Здавалося, він весь випромінює біль. Дивлячись на нього Ніккі задавалася питанням: на що було б схоже, якби він так любив її, Ніккі.

У той же час, незважаючи на сум'яття в думках, незважаючи на смуток від того, що вона бачила, незважаючи на біль, який він відчував, Ніккі відчувала величезну радість. Радість, що є хтось, так багато значущий для Річарда. Нехай навіть якщо цей хтось — лише фантазія. Ніккі все ще не була переконана, що це не так.

— Тепер ти розумієш? — Запитав він. — Ви обидві розумієте?

Кара, настільки ж приголомшена, як і Ніккі, труснула головою. — Ні, лорд Рал, особисто я нічого не розумію.

Він підняв маленьку статую. — Ніхто її не пам'ятає. Ймовірно, вона пройшла повз тих солдат, і вони забули її точно так само, як забули всі, хто тисячі разів зустрічався з нею. Вона зовсім одна в руках цих чотирьох Сестер, і вони змусили її відправитися сюди і забрати шкатулки. Подивіться, на протязі всього її шляху — кров. Її кров? Зрозумійте ж, тільки уявіть, як самотньо їй, забутій всіма. Вона залишила статуетку тут, в надії, що хтось побачить її і буде знати, що вона насправді існує.

Він простягнув її Карі, потім Ніккі.

— Подивіться! Вона покрита кров'ю. На вівтарі теж кров. І на землі. Ось її сліди. Як ви думаєте, чому шкатулки пропали, а статуетка виявилася тут? Та тому, що вона була тут.

Усередині Саду Життя стояла мертва тиша. Ніккі була збита з пантелику і не знала чому вірити. Вона бачила те, що бачила, але все це здавалося абсолютно неможливим.

— Тепер ви мені вірите? — Запитав їх обох Річард.

Кара сковтнула.

— Лорд Рал, я вірю тому, що ви сказали, але все-таки я її не пам'ятаю.

Коли його хижий пильний погляд ковзнув до Ніккі, вона теж сковтнула, опинившись у владі цього погляду.

— Річард, я не знаю, що відбувається. Те, що ти говориш, звичайно важливе свідчення, але, як сказала Кара, я теж її не пам'ятаю. Шкодую, але я не можу збрехати, і сказати те, що ти хочеш почути, просто щоб зробити тобі приємне. Я говорю правду — я все ще не пам'ятаю того, про що ти говориш.

— Знаю, що не пам'ятаєте, — тихо сказав він з несподіваним і вражаючим співчуттям. — Про це я й кажу. Сталося щось жахливе. Ніхто її не пам'ятає. І це може бути викликано потужним і дуже небезпечним заклинанням. Безсумнівно, ці люди володіють обома сторонами магії. Заклинання це настільки небезпечне, що книга про нього була захована в катакомбах і укрита потужними щитами. Чарівники, що сховали її, схоже, сподівалися, що ніхто і ніколи її не знайде.