Террі Гудкайнд - Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг

Келен не потрібні були докази; вона завжди була впевнена, що будь-яка з Сестер зможе дістати її навіть під землі, навіть з могили. Точно так само як одного разу темної ночі вони розрили могилу. Причин цього Келен не знала, та й не хотіла знати.

Дивлячись в моторошні очі Сестер, Келен знала, що чує правду. І коли смерть манила її, обіцяючи заспокоєння, разом з цим їх похмурі обіцянки приводили її в жах.

Вона не знала, чи завжди її життя було таким. Життя невільника, цілком залежного від інших. Скільки б вона не намагалася, вона не могла нічого згадати.

Прослизаючи між стражниками, вона йшла по коридорах, які Сестра Юлія багато разів креслила їй на землі під час привалів. Сестра використовувала свій дубовий прут для малювання схеми залів, щоб Келен знала, куди йти.

Поки вона йшла по коридорах, які пам'ятала, ніхто не намагався її зупинити. Чомусь те, що чоловіки не звертають на неї уваги, гнітило.

Так було скрізь. Ніхто не помічав її, а якщо і бачив, то миттєво ставав байдужим до неї і продовжував займатися своєю справою. Вона була рабинею, у неї не було навіть власного життя. Вона належала іншим. Вона відчувала себе невидимою, незначною, неіснуючою. Ніким.

Іноді, зовсім як коли вони довго піднімалися до палацу, Келен бачила чоловіків і жінок разом, усміхнених, що обнімалися, що торалися один одного. Вона намагалася уявити, яке це, якби хтось піклувався про неї, доглядав за нею… а вона за ним.

Келен витерла сльозу зі щоки. Вона знала, що цього ніколи не буде. У рабів не буває власних життів, їх використовують лише для цілей панів; Сестра Юлія пояснила їй це гранично чітко. В один із днів в очах Сестри Юлії з'явилися порочний вогник, і вона сказала, що подумує про те, щоб Келен народила їм сина.

Але чому все сталося так? Звідки вона взялася? І взагалі, нічиє минуле не випаровується з розумів так, як це сталося з нею.

Думки немов покривав туман; вона не могла змусити свій мозок працювати. Вона задавалася питаннями, але вони, здавалося, тонули в каламутному безбарвному ніщо. Вона ненавиділа цю свою нездатність думати. Чому інші можуть, а вона ні? Навіть це питання швидко розчинялося в болоті звивистих тіней, точно так як і вона сама, коли люди забували її, ледь побачивши.

Келен зупинилася біля великих позолочених двостулкових дверей. Двері виглядали точно так, як говорила Сестра Юлія, на золотій поверхні були зображені пагорби і ліси. Келен озирнулася по сторонах, всією своєю вагою налягла на двері, відкриваючи її настільки, щоб прослизнути всередину. Вона кинула останній погляд, але ніхто з варти не дивився в її бік. Вона потягнула двері і закрила її за собою.

Тут було набагато світліше в порівнянні з коридорами. Хоч день і був на межі, на чудово гарний сад все ще лився потік сонячних променів. Сестра Юлія описала їй сад в загальних словах, але те, що Келен побачила тут, прямо всередині палацу, перевершувало всі її очікування. Це було вражаюче, чудове місце.

Річард Рал був щасливою людиною, якщо мав такий сад, і міг відвідувати його, коли захочеться. Їй стало цікаво, а раптом він прийде сюди, коли вона буде тут, і побачить її… а потім забуде.

Згадавши про своє завдання, Келен нагадала собі, що слід зробити те, за чим вона була послана. Вона квапливим кроком пішла вперед повз розміщені повсюди квіткові клумби. Землю обсипали червоні і жовті пелюстки. Їй раптом подумалося, чи збирає Річард Рал тут квіти для своєї коханої?.

Їй подобалося, як звучить його ім'я. Приносило задоволення його вимовляти. Річард Рал. Річард. Їй стало цікаво, який він. Чи він такий самий приємний, як його ім'я?

Продовжуючи шлях, Келен розглядала невеликі деревця, які росли всюди навколо неї. Вона любила дерева. Вони нагадували їй про… про щось. Вона невдоволено загарчала. Вона ненавиділа, коли не могла згадати те, щоб було безсумнівно важливим. Але навіть нехай це було і неважливо, вона ненавиділа не пам'ятати чогось. Це було так, ніби забута часто того, ким вона була.

Вона пробігла повз чагарники і повиті виноградними лозами стіни і досягла зарослої травою галявини, яка, за словами Сестри Юлії, повинна бути в центрі саду. Коло трави на галявині розривала кам'яна брила, на якій була встановлена гранітна плита. Спорудження нагадувало стіл.

На цій гранітній плиті і повинно було знаходитися те, за чим Келен була послана. Побачивши їх, вона злякалася. Три ці шкатулки були чорні, як сама смерть. Здавалося, вони висмоктують світло з приміщення, з сонячних променів, з самого неба і намагаються поглинути його.