Террі Гудкайнд - Десяте Правило Чарівника, або Фантом

Ніхто не міг сказати, як довго кожен з них буде мати достатній контроль над їх подарунком, який необхідний для використання при подоланні будь-якої з перешкод, перед якими вони опинилися.

У той же час «Книга Життя» дала їй розуміння, яке, можливо, вона не змогла б навіть уявити. Також вона вивчила кілька дуже неясних книг, які знайшов Зедд для неї з теорії Одена. Вони також додали глибину до її розуміння, але всі вони, здавалося, тільки відкривали черговий простір до ще більших питань.

Вражена, Ніккі зупинилася і подивилася.

— Що це було?

— Дзвін молитовного дзвону, — сказала Кара, виглядаючи трохи здивованою реакцією Ніккі.

Ніккі спостерігала, як люди почали збиратися перед найближчою площею з басейном в центрі. Басейн, з великою темною скелею в центрі, був під відкритим небом.

— Напевно нам треба піти помолитися, — сказала Кара. — Іноді це допомагає, коли гризе неспокій, я хочу сказати тобі, що ти виразно стурбована.

Ніккі, насупившись, подивилася на Морд-Сіт, дивуючись з того, як це вона дізналася, що дещо її турбує. Вона припустила, що Карі дійсно зовсім неважко було визначити і сказати їй про це.

— У мене немає часу, щоб піти помолитися, — сказала Ніккі. — Мені потрібно повернутися і осмислити все.

Не було схоже, що Кара вважала це хорошою ідеєю. Вона простягла руку в сторону площі.

— Подумки виявитися разом з лордом Ралом може допомогти.

— Не буде ніякого пуття від того, що подумки я буду з Натаном. Мене не дуже-то турбує, що кожен думає, що Натан — Лорд Рал. Річард — Лорд Рал.

Кара посміхнулася.

— Я знаю. Точно так само вважаю і я, — вона взяла руку Ніккі, тягнучи її до басейну. — Ходімо.

Ніккі втупилася на жінку, ведучу її, а потім сказала.

— Припускаю, що нам не зашкодить затриматися на короткий час, щоб подумати про Річарда.

Кивнувши, Кара виглядала чомусь дуже мудрою в той момент. Люди шанобливо давали дорогу Морд-Сіт, коли вона прямувала до місця близько басейну. Ніккі побачила, як риби плавно рухалися в темній воді. Перед тим, як дізнатися про це, вона опустилася на коліна разом з Карою, потім вона торкнулася підлоги лобом.

— Магістр Рал веде нас, — натовп почав співати в унісон, — Магістр Рал наставляє нас. Магістр Рал захищає нас. У сяйві слави твоєї — наша сила. У милосерді твоєму — наш порятунок. В мудрості твоїй — наше смирення. Все наше життя — служіння тобі. Все наше життя належить тобі.

Голос Ніккі приєднався до голосів інших, і разом вони віддавалися луною в залах Палацу. Слова «Магістр Рал» і Річард виглядали нерозрізненими для неї. Вони означали одне й те ж.

Майже проти її бажання, бурхливі думки Ніккі заспокоювалися, коли вона м'яко наспівувала слова поряд з усім рештою.

— Магістр Рал веде нас, Магістр Рал наставляє нас. Магістр Рал захищає нас. У сяйві слави твоєї — наша сила. У милосерді твоєму — наше спасіння. В мудрості твоїй — наше смирення. Все наше життя — служіння тобі. Все наше життя належить тобі.

Вона розчинилася в словах. Сонячні промені зігрівали її спину. Наступний день був першим днем зими, але всередині Палацу лорда Рала сонце було теплим, точно так само, як і в Саду Життя. Здавалося дивним те, що Даркен Рал і його батько, Паніз, який був лордом Ралом до нього, намагалися зробити це місце вмістилищем зла.

Вона зрозуміла, тим не менш, що місце залишалося місцем. Людина — ось що мало значення. Людина створювала відмінності у визначеннях. Людина задавала загальну атмосферу, якою слідували інші — або правильно, або неправильно. У певному сенсі, відданість була формальним затвердженням тієї концепції.

— Магістр Рал веде нас, Магістр Рал наставляє нас. Магістр Рал захищає нас. У сяйві слави твоєї — наша сила. У милосерді твоєму — наше спасіння. В мудрості твоїй — наше смирення. Все наше життя — служіння тобі. Все наше життя належить тобі.

Ці слова відбивалися в думках Ніккі. Вона дуже сумувала за Річардом. Оскільки його серце належало іншій, вона тужила про те, щоб побачити його, побачити його усмішку, поговорити з ним. Якщо це все, на що вона може коли-небудь розраховувати, то і цим вона буде задоволена. Тільки його дружба, його цінність в її житті, і його в ній самій.

Лише б Річард був щасливий, був живим, був… Річардом.

«Наші життя належать тобі».

Ніккі різко скочила на коліна. Вона зрозуміла.

Спантеличена Кара насупилася на неї, в той час, як інші продовжували наспівувати.

— Що трапилося?

«Наші життя належать тобі».