Галина Пагутяк - Писар Східних Воріт Притулку

Ізидор спинився на стежці. Його погідний настрій перемінився на розпач. Таке з ним бувало не раз. Здавалося, дві дужі сили змагаються за право володіти його тілом: одна радісна й молода, інша ― смутна й змучена. Як у тому вірші, що так йому подобався:

З журбою радість обнялись. В сльозах і жемчугах мій сміх…

Сонце розганяло туман. Обриси дерев, кущів, гори ставали щораз виразнішими. Світ відновлював втрачені барви: фіолетові, вишневі, золотисті, сповнені королівської урочистості й самодостатності. Неможливо було не схилитися перед цією красою, яку незабаром спалить холод. Весна перероджується в літо, літо ― в осінь, а осінь спалює саму себе, чинить самогубство. Вона не може просто так заснути, зіткнувшись із мертвою зимою. Їй потрібні вітри, дощі, раптовий холод. Одного ранку бачиш ― її вже нема. Білий покрівець на землі й стурбоване вороння на деревах.

«Мої почуття схожі на осінь, ― думає Ізидор. ― Такі ж гарні, такі сумні… Мені ніколи не загрожувала сірість буденного існування: вона сама від мене відсахувалась. Я хотів би бути щасливим, як мої батьки, такі собі Філемон і Бавкіда, занурені у вічний буколічний сон. Але земля не розступилася, щоб дати мені місце. І я потягнув у безвість із собою Настуню, котра теж могла б жити спокійно в селі, що його вважали „щасливим у Бога“, бо там ніколи не проливалася кров у битві, лише часом моровиця косила старого й малого. Я не став героєм, а втікачем, як у пісеньці Міньйони. І що б ми робили у справжньому Парижі, а не у витворі нашої уяви? Не може бути, щоб там не знайшлося місця. Якась кімнатка під дахом, або ще краще ― у старенькому будиночку, що вгруз у землю, з товстелезними стінами, з вікном у садочок, звідки лине запах жасмину. Дзиґар, що тихо цокає, книжки, свічка на столі, тепла пічка, двері, в які ніколи не постукає лиха звістка. Заховатися цілком від ворожого світу, який нам не перемогти, уникнути зарази фальшу, хижацтва, заздрості, заволодіти мудрістю. Не ради вселюдського поступу, а задля власної душі. Кожен мусить виплекати в тиші власну зрілість, щоб не стати дрібним червивим яблуком, падалицею. Слави й достатку сягнути легше і швидше, але Настуня не хоче цього від тебе. Ти дивився на пишних панянок, що проходжувалися бруком, але очі їхні не бачили твого серця, лиш не надто модну одіж сина сільського священика. Якби не було Настуні, може, ти й запалився бажанням завоювати одну з тих пещених м’якеньких ручок, оздоблених делікатними золотими перстениками.

Буває, іноді ловиш себе на думці, що знаєш людину, яка стрілася тобі на вулиці: знаєш, куди вона йде, бачиш шлях її по житті, аж до смерти. А все тому, що стрівся не з людиною, а машиною в живім тілі, яку ще в колисці завели ключиком, і от вона собі ходить серед інших, каже, що це її доля, а майстра, який зробив її, називає Богом. Серед тих ляльок-машин є адвокати і крамарі, панни з посагом, панни без посагу, злодії, жовніри і навіть священики. Замість того, щоб плекати у собі душу, вони полишають її як непотріб, боячись, щоб хтось не розпізнав їхню окремішність і не подивився скоса. Дивно, а що ж би сталося? Хіба то велика втрата не бути прийнятим до товариства упирів та відьом? Що вони заподіють тому, хто обведе себе святим колом любові? Хіба що не дозволять сісти поряд себе за столом. А щезли б ви!..»

― Дивно, ― спинився Ізидор. ― Чому воно мені досі болить? Я ж у Притулку…

І у вухо йому знову зашепотіла циганка: «Є такий край, синку, де можна забути про горе й біду. Ти його знайдеш скоро, хоч він дуже далеко…»

І ось він вийшов з шпиталю в чужій країні, в незнайомому місті. Цвіли й осипались яблуні коло гарненьких чистеньких будиночків, куди б його не пустили далі брами. Не було куди йти, і він згадав про Притулок, відчувши, що, хоч би якою дорогою він пішов, вона однаково його туди приведе. Вибрав тиху вузеньку вуличку, наприкінці якої стояла криниця для всіх спраглих. Він напився з неї води. Далі було важче: стали боліти порушені рани. У лісі він заснув і проспав аж до ночі. Йшов не одну таку ніч, тихий і байдужий до людей, аж доки не побачив дороговказ, на якому було написано «Притулок». Був певний, що і Настуня з ним іде, хоч бачив її лише у денних снах, але чи були то сни? Останнього дня вона дорікнула: «Лишаєш мене саму!» А він сів просто на пісок і заплакав. «Не плач, ― сказала Настуня, ― я буду дивитися за тобою далеко-далеко, доки можна буде видіти».

…Ізидор спинився і побачив внизу Долину, де жили інші мешканці Притулку. Над хатинками, що ховалися серед золотих садів, підіймалися рівнесенькі стовпчики диму. Від усього віяло спокоєм і миром. Де-не-де тишу порушував крик півня чи гавкання собак. Незрима сила тягнула його туди, але інша ― стримувала.