Галина Пагутяк - Писар Східних Воріт Притулку

Але досі ще не зима. Зграї птахів, що відлітають у ті краї, де природа ніколи не спить, сидять на мурах, відпочивають, п’ють воду зі струмків, об’їдають підмерзлі ягоди калини й терну, щебечуть. Їхні очі пильні, їхні крила міцні. Може, вони з того села, звідки родом Ізидор, син священика?

Ніхто не заважає йому думати про Настуню. Він сидить коло вогню, підкладаючи поліна, щоб Старий не вставав сам, рубає дрова, лежить у своїй кімнаті на ліжку ― однаково потонулий у власному безумстві, одержимості чи вірі. Хоч би як це називали люди, ніхто не відніме у нього права на дні й ночі з Настунею. Хоч вона бідна, сину, сирота, що скажуть люди… я вже дозволив тобі вчитися на інженера. Чого тобі ще треба, чого ти робиш нам встид?

Там, на горі, є таке дуплаве дерево. Дітьми вони ховалися там від дощу, і вже не дітьми ― від людей, хоч було тісно й згори порошилося сухим деревом. «Настуню, тобі не зимно?» ― «Трохи…» ― «То чого ж ти не вбралася?» ― «Йой, як вчула-м, що ти мене кличеш, то на ноги постоли… Баба верітку сховали, аби-м не йшла». ― «Нічого, тулися до мене, скорше зігрієшся. Слухай, Настуню, я чув, що є десь такий край, де ми би вільно могли жити обоє. Ми підемо його шукати. Але не зараз, бо скоро зима». ― «Хіба нам зле?» ― «Зараз нам добре, але, як ми виростемо, то стане тісно на нашій землі. Ніхто не дозволить нам разом бути, бо я син священика, а ти ― бідна сирота…» ― «Хіба десь буде інакше?» ― «Певно, що буде! Як спалим мости за собою, то вже не будем ні за чим озиратися. Не буде ні вітця, ні матері, ні родини…» ― «Але я так не хочу!» ― «І я не хочу. Може, нам колись простять. У них же серце не з каменю…»

Ізидор широко розплющує очі. Його мучить цей стан, коли не можна розділити сон і дійсність. Він встає і йде вниз, до Старого. Підкидає дров, гріє змерзлі руки.

― Не спиться мені, ― каже Старому. ― А ви колись спите?

Той не озивається, лише ствердно опускає повіки.

― Бабуся каже, що це минеться. Ніби всі потім відчувають полегкість. Ті, що приходять сюди. Не знаю, Настуня то зі мною, то лишається там, але ми ніколи не буваємо разом так довго, як би хотілося. Може, я тому не засинаю, щоб знову її не згубити. А ще як подумаю, що Настуня могла би жити й далі на селі, якби я її не вирвав звідти… Найліпше було б, коли б ми дісталися до Парижа. Тепер ― він ще далі. А ви були в Парижі?

― Був.

Від коливання полум’я тіні ожили. Ізидор задивився у німому відчаї на мигтіння іскор, ніби сподівався побачити там місто своїх марень, місто, яке дає можливість загубитись у ньому. З фонтанами, в яких купаються голуби, маленькими кав’яреньками, ятками букіністів, вуличними пісеньками, тією співучою мовою, що ллється з горла, як пташиний щебет… Де все чуже, а тому ― безтурботне.

― Я теж міг там бути… ― зітхнув Ізидор.

«Свобода? Ні, ― думав Старий. ― Ще один Вавилон. Таких міст багато. Вони з’являються на перехрестях торгових шляхів, або просто з чиєїсь примхи, і тішать око, як перезрілий плід, що гниє зсередини. Але там справді можна загубитися, стерти з обличчя риси, які належать лише тобі, й загубитися… Хвора свобода…»

― Так, я там був, але давно. То був не той Париж.

― О ні! Париж завжди саме той! ― заламав руки хлопець. ― Ми так хотіли туди потрапити, що не могли розчаруватись…

― Ти завжди можеш туди потрапити, дитино моя…

― Із Настунею? Я не посмів би ступити до Парижа без неї. Але де вона? Ви її не бачили? Допоможіть знайти мою Настуню! Циганка мені сказала… Я ще був тоді в шпиталі: не пам’ятаю, що зі мною сталося. Циганка сказала: «Є одне місце. Зветься воно ― Притулок. Там ти знайдеш те, що стратив. Я покажу тобі дорогу. Але мусиш мені дорого заплатити». Я віддав їй золотий хрестик. Розумієте, циганці ― хрестик, родинну коштовність? Дивно, правда? Але, якби вона захотіла мою душу, я віддав би і душу. Хоч мій батько, дід і прадід були священиками. Мені тепер нема місця на рідній землі. Я віддав хрестик циганці. Париж ― краще.

― Ті, хто судив тебе, ― за мурами. Вранці їхні тіні зникнуть. Ніхто не потурбує тебе…

― Я вам вірю, ― сказав Ізидор. ― Я такий неспокійний, бо сьогодні повний місяць. Малим я міг вилізти через вікно уві сні, а якось мене знайшли аж далеко у лісі…

Він відкинувся на спинку крісла і, засинаючи, пробурмотів:

― Пам’ятаю вогонь, дуже великий…

Коли Ізидор міцно заснув, Старий вкрив його коцом, докинув решту дров у вогонь і всівся у своє крісло. Тоді сказав, не звертаючись ні до кого, лиш до себе:

― Цей ― злодій, а той ― убивця. На тому світі їх засудили, а тут ― я їм не суддя. Який я їм суддя? Мають дві руки: одна карає, інша прощає. Місця тут вистачить.