Галина Пагутяк: Писар Західних Воріт Притулку

Яків отямився. У небі зблискували зорі, а він стояв перед Воротами, заскочений зненацька нагадуванням про власну слабкість, і почуття провини каменем впало на його серце.

Він понуро вернувся до хати й дивився на сплячого чоловіка так, ніби перед ним завинив. Тому чоловіку з шістьма пальцями загрожувала небезпека. Він тікав, шукав рятунку, але не міг пробитись крізь лід, як Симеонове озеро. Полум’я свічки чаділо, коливалось. По хаті пробігали тіні, такі, як надворі, наче вбігли за ним, як тільки він увійшов. Яків заплющив очі й побачив кості свого мертвого брата, під землею, загидженою сміттям і порослою блідою травою. Бідні самотні кості… Так і він колись ляже в цю землю, невпізнаний, незрозумілий, неоплаканий. Наче й все одно, що буде після смерті. Коли людина перестає дихати, душа її відлітає. Він бачив, як це відбувається. Увесь жах і таїна смерті у тому, що настає раптова тиша і завмирає навіть комаха, котру розбудило світло. Навіть годинник зупиняється.

— Годі, — наказав собі Писар Західних Воріт, — що це зі мною відбувається? Чи, може, з кимось, кого я знав? Я перебуваю у місці, де смерті не існує. Але вона близько. За Воротами.

Вітер бився гілками у шиби. Темрява все ще володіла землею, і ніч була безконечною. Сновида мирно спав, і, швидше за все, без снів. Навіщо людині шість пальців? Якби в неї були крила, вона б пишалася ними. Шість пальців, як і горб на спині, нічого не додають, окрім зайвих клопотів. Сам Яків не мав нічого зайвого, як міг би спокійно жити, розтоптавши ще в дитинстві мрії. Пливти за течією, радіти красі світу, стати майстром власного життя з холодним серцем, як його дід. Ті, хто має холодне серце, не потраплять до Притулку. І ось кості діда теж тліють під землею. Смерть, якої він боявся, виконала його найзаповітніше бажання: щоб усі дали йому спокій. У Притулку кожен дізнається, що тут немає смерті. Сам чи від когось. Але їм це байдуже. Це — несуттєво. Безпека — ось що суттєво. Надійність, захист. Притулок захищає. Це місце настільки неймовірне, що ніхто не може навіть собі уявити. Чи написати про нього. Усі книжки в магічній бібліотеці — про людей, але не про Притулок. Очевидно, магія цих книг полягає у тому, що у них йдеться про людину, кожну зокрема, чиї кості лежать у землі, а душа описана в книгах, які можна знайти лише в Притулку. Це — не зібрання книг, не криниця мудрості, бо немає більшої мудрості, ніж життя самої людини. І вийшовши звідси, Писар стане мудрішим завдяки собі, а не істинам, котрі люди з холодним серцем так квапляться пізнати.

Ворота — вузькі. Їх не можна розчиняти навстіж, щоб не стався перетяг і Притулок не опинився на рівнині без води, дерев, без горбків, схожих на могили. Де нема за що зачепитись оку. Краще тобі, Писарю Західних Воріт туди не дивитись. Той, хто йде звідси, бачить щось інше — місце, куди повинен дійти. Ніщо не примусило б Якова відчинити Ворота у такий вітер.

Він ще й досі не розумів, яким повинен бути Справжній Писар, окрім того, що має мати папір, ручку й каламар з чорнилом. І ще те, що Писар лише наполовину в Притулку. Він може захворіти, померти, накласти на себе руки, але повинен перед тим вийти через Ворота, бо від цього залежить саме існування Притулку. Він мусить усвідомлювати це, бо має вибір. Жоден Писар не пішов супроти життя на цій землі. Уміти служити іншим і не забувати, що ти належиш собі, — ось чого повинен досягти Писар. Це ніде не записано, як і те, що розміри Притулку залежать від кількості зла у тому світі і якості протидії цьому злу. Записана думка здатна ненароком вбити щось тендітне, але дуже важливе. Той світ звик хизуватися записаними думками, вбивати ними, насилати через них божевілля… Найліпше, коли люди сидять навпроти і розмовляють, або коли ти розмовляєш з книжкою. Можна припустити, що Притулок теж розмовляє з тим світом через обидвоє Воріт. Без ненависті і страху.

Так Яків цієї ночі відчув близькість смерті, чиє холодне дихання перелітало через мури, хоча могла це бути просто смерть зими. Крига на калюжах ставатиме усе тоншою, і можна буде не думати про кості мертвого брата й сніг, що падає, коли намагаєшся когось шукати. Та сновида раптом сів і сіно затріщало в сіннику. Очі мав заплющені, отже, не прокинувся. Потривожений вуж, що невідомо коли опинився у нього на подушці, сховався у темряві. Не кажучи ні слова, а сновиди часом можуть говорити лише їм зрозумілою мовою, чоловік встав і рушив до дверей. Не можна було його зупиняти окриком. Яків узяв сновиду за руку, але той з несподіваною силою вирвав її, натиснув на клямку, наче справді бачив, де вона, й вислизнув з хати. То був уже не жарт.