Галина Пагутяк - Писар Західних Воріт Притулку

— З мене ще кепський тлумач, — похнюпився Симеон, — та мені цікаво, що було далі? Як ви відчинили двері й побачили ніч?

— Я їх знову зачинив. Не хотів будити людей, які спали в саду.

— То там був ще й сад?

— Будинки стояли в саду.

— Може, вони були покинуті?

— Ні, я знав, що там теж були люди.

— Може, вони були мертві?

— Мені не було страшно. Я чув, як вони щось бурмотіли уві сні. Я вирішив дочекатися ранку.

— Ви боялися не людей, а темряви, чи могло таке бути?

— Не знаю. Сон почався з того, що я йшов по піску. Він аж сліпив очі.

— Можливо, очі були втомлені, коли ви засинали.

— Так, я втомився від читання. Але золоті двері, чому вони були золотими?

— Золоті двері — це символ чи, може, ви бачили їх колись?

— Я ніколи не бував у небесних та піднебесних палацах. Я був настільки вбогим, що навіть не мав на чому писати вірші. Пісок, очерет і вода — більше нічого.

— Ну, я теж не бачив золотих дверей і навіть золотої монети, але усі знають, що це коштовний метал, який ніколи не тратить блиску. Ці двері не могли вести до Притулку. Чому ви увійшли, навіть не постукавши? Хтось мав пильнувати такі двері.

— Ви, шановний, критикуєте мій сон…

— То не тільки ваш сон. Це може бути видіння, а я не знаю, чи впораюсь з видіннями.

— Учень вчиться у вчителя, а вчитель в учня, і між ними панує злагода. І у цілому світі панує злагода, коли це відбувається.

— Не знаю, що й сказати… — почухав бороду Симеон. — Якщо це камінець у мій город, то я вчуся в озера, але воно не вчиться у мене. Важко таке навіть уявити: чого можна навчитись озеру в такої нікчемної істоти!

— Значить, між вами немає гармонії. Коли вам, шановний, присняться золоті двері, ви відчуєте тривогу і бажання їх знайти.

— Мені сниться те, що було, чи є, чи буде, — огризнувся Симеон. — І невже такий мудрий чоловік може перейматися золотими дверима? Ви, певно, не за тим прийшли!

— Таки за тим. Я розповів сон і ви мусите його пояснити. Хоч восени, хоч через рік.

Лі плеснув у долоні й на другому боці озера розкололась ще одна крижина.

Писар Західних Воріт Притулку порався надворі, розчищаючи землю після зими. Збирав гілки, зотліле листя, якесь незрозуміле сміття, принесене вітром. Навіть каміння не лежало на своєму місці. Він оглянув Ворота, змастив петлі і почистив засув від іржі. Натомившись, спостерігав, як прокидається земля, або дивився на небо. Якось побачив високо золотисто-червоного паперового змія, яким бавився вітер. Знизу той змій був завбільшки з метелика. Шкода його. Від небесної роси папір швидко намокне, і змій упаде десь у тому світі, втративши усю свою красу. Ніхто не знатиме, звідки він прилетів.

Притулок врешті звільнився від снігу. Ще десь по ярах, може, й дотлівали сірі латки, але тут, на пагорбі, розтануло найраніше. Небо наповнилось птахами. Деякі з них сідали відпочити на мурах. У Якова ще залишилось трохи зерна і він сипав його на теплий плаский камінь. Вуж став частіше прокидатися, але ще рано було його випускати. Вночі земля замерзала, а калюжі вкривалися лускатою кригою.

І вночі прийшов сновида. Яків не спав, прочитавши одну з тих історій, що наповнювали серце болем. Він завів сновиду до хати, напоїв чаєм і поклав спати. Той не пручався. Яків дивився на чоловіка, намагаючись вгадати, хто він такий. Руки мав такі, як усі: зашкарублі від праці, але на кожній було по шість пальців, що могло дещо пояснити. Певно, чоловік чувся ніяково від того, що йому дано більше, ніж іншим, й не міг собі з тим дати ради. Хтозна, чи Яків теж дав би собі ради. Йому було жаль чоловіка, бо виглядав він геть виснаженим. Можливо, йшов сюди дуже довго. Яків не гасив свічки й хотів не спати до ранку, щоб сновида не встав. Але сон зморив його, коли схилився на подушку. Між ним і сновидою не було жодної різниці: обидва спали на правому боці, підібгавши ноги… Та Яків прокинувся швидко, коли догоріла свічка. Він запалив іншу й умився холодною водою, а тоді вийшов надвір, щоб прокинутись остаточно. Йому здалось, що незабаром буде світати. Здійнявся вітер і скрипів півник на даху. Власне, вони його збудили. Повітря аж бриніло від потужного натиску весни. Довкола пролітали тіні невидимих істот, може, чиїсь душі, наприклад, тих, що спали. У таку пору, перед світанком, люди найчастіше вмирають. Живі немилосердно хочуть спати, чатуючи коло ліжка хворого. Горить тьмяна лампа. За ширмою, але навіть таке слабке світло ріже очі. Книжка лежить на колінах, і хоча ти знаєш, що у хворого може початись агонія, тебе опановує отупіння. Якраз тоді, коли тебе здолала плоть, приходить смерть до хворого. Вона стає між вами, щоб ти, бува, не спробував відібрати її законну здобич, насилає на тебе слабість і страх. Тому смерть часто називають підступною. Якби люди могли віддавати приреченим через подих чи дотик трохи життя, усі ми стали б безсмертними.