Стівен Кінг - Чаклун та сфера. Темна вежа IV

— Це таки Джонас. Мабуть, Роланд його не прикінчив, — прошепотів Едді, проте Джейк був іншої думки. Він упізнав той голос. Впізнав навіть спотворений підсилювачем у трубах. Як він узагалі міг припустити, що це голос Блейна?

— ПОПЕРЕДЖАЮ: ЯКЩО НЕ ПІДЕТЕ…

Юк загавкав, пронизливо і якось лиховісно. Чоловік у ніші почав повертатися.

«Розкажи мені, хлопче, — якось мовив власник цього голосу, ще раніше, ніж відкрив для себе сумнівні розваги гучномовця. — Розкажи мені все, що тобі відомо про двополярні комп’ютери і транзитивні схеми. Розкажи, і я дам тобі попити».

То був не Джонас і ніякий не Чарівник, а онук Давида Спритного. Цок-Цок.

Джейк сполохано дивився на Цок-Цока. Небезпечна істота, що мешкала у підземеллях міста Лад зі своїми друзяками — Ґешером, Гутсом, Брендоном і Тіллі, зникла. Чоловік, якого хлопчик зараз бачив, міг би доводитися батьком тому монстрові… чи дідом. Ліве око (котре видряпав йому Юк) стирчало назовні білою безформною масою, частково залишаючись у очниці, а частково звисаючи на неголену щоку. Правий бік його голови виглядав так, наче з нього зняли скальп — крізь довгий трикутний отвір, де було зірвано шкіру, прозирав череп. У пам’яті Джейка, затьмареній панікою, виник невиразний спогад: шмат шкіри звисає Цок-Цокові на щоку, проте тієї миті Джейк уже нетямився і був на межі істерики… втім, як і зараз.

Юк теж упізнав чоловіка, що намагався його вбити, тож тепер істерично гавкав, опустивши голову, вишкіривши зуби й вигнувши спину дугою. Цок-Цок вирячився на нього широко розплющеним від подиву оком.

— Не зважайте на цього нещасного за портьєрою, — сказав голос за їхніми спинами. І захихотів. — У мого друга Ендрю знову невдалий день, уже вкотре за тривалий час. Бідолашка. Не варто було забирати його з Лада, але там він виглядав таким розгубленим… — Власник голосу знову захихотів.

Джейк рвучко обернувся і побачив, що на великому троні по-турецькому сидить якийсь чоловік. На ньому були джинси, темний піджак із поясом і старі стоптані ковбойські чоботи. На піджаку був гудзик із зображенням свинячої голови з отвором від кулі між очима. На колінах незнайомець тримав мішок на шворці. Чоловік підвівся, стоячи на сидінні трону, як малюк у батьковому кріслі, й усмішка зійшла з його обличчя, як відшарована шкіра. Його очі спалахнули гнівом, і губи вишкірилися над величезними хижими зубами.

— Давай, Ендрю! Убий їх! Поріши цих тварюк!

— Моє життя — твоє! — заверещав чоловік у ніші, і Джейк уперше помітив, що в кутку стоїть автомат-скоростріл. Подолавши простір одним стрибком, Цок-Цок ухопив його руками. — Моє життя — твоє!

Він повернувся, проте не встиг нічого зробити, бо на нього знову накинувся Юк. Шалапут стрибнув уперед і міцно вп’явся зубами в ліве стегно Цок-Цока попід самим пахом.

Едді й Сюзанна в унісон витягли зброю: в кожного було по одному великому револьверу, отриманому від Роланда. Вистрелили теж одночасно, анітрохи не відстаючи в швидкості. Одна куля знесла Цок-Цокові верх голови, втрапивши в апаратуру. Відлуння від цього пострілу було гучним, проте, на щастя, коротким. Друга куля поцілила в горло.

Цок-Цок заточився вперед: один крок, ще один. Юк зістрибнув на долівку й, гарчачи, позадкував. З третім кроком Цок-Цок опинився у тронній залі. Він потягнувся руками до Джейка, і в його єдиному оці хлопчик побачив ненависть і неначе прочитав останню думку старого Цокі: «Ах ти ж малий засранець…»

Потім Цок-Цок повалився обличчям уперед, достоту так само, як тоді, у Колисці Сивих… лише цього разу він більше не підніметься.

— Так загинув Лорд Перт, і земля здригнулася, коли він упав, — мовив чоловік на троні.

«Тільки це не чоловік, — подумав Джейк. — Не людина. Ми нарешті знайшли чаклуна. І, здається, я здогадуюсь, що в нього в торбі».

— Це Мартен, — констатував Роланд, простягаючи ліву неушкоджену руку. — Мартен Бродклоук. Після всіх цих років. Всіх цих століть.

— Треба, Роланде?

Едді вклав Роландові в руку револьвер, яким застрелив Цок-Цока і з якого цосі курився синій димок. Роланд подивився на свій древній револьвер таким поглядом, наче вперше його бачив, а потім повільно націлив його на істоту з рожевими щоками, що, схрестивши ноги, сиділа на троні Зеленого Палацу й посміхалася.

— Нарешті, — видихнув Роланд, зводячи курок. — Нарешті я взяв тебе на мушку.

— Гадаю, ти й сам добре розумієш, що зброя тобі не допоможе, — зауважив чоловік на троні. — Вона безсила проти мене. Револьвер не вистрелить, друже Роланде. До речі, як там твої родичі? Я вже багато років з ними не спілкувався. Ніколи не любив писати листи. Хтось би мав відшмагати мене за це, еге ж!