Стівен Кінг - Чаклун та сфера. Темна вежа IV

— Ага, — відповів Едді. — Загадка звучить так: «Скільки треба двополярних комп’ютерів, щоб вкрутити лампочку?» Чуваче, ти хто? Я чудово знаю, що ти не Блейн Моно. Хто ж ти насправді?

— Я… ВЕЛИКИЙ… 03! — прогримів голос. Скляні колони замигтіли, в унісон їм, заблимали труби за троном. — ВЕЛИКИЙ 03! МОГУТНІЙ 03! А ВИ ХТО ТАКІ?

Сюзанна покотила вперед й зупинилася лише біля підніжжя темно-зелених сходів, що вели до трону, поряд з яким навіть Лорд Перт виглядав би куцим карликом.

— А я Сюзанна Дін, маленька і скалічена, — сказала вона. — Батьки навчили мене бути ввічливою, але нетерпимою до тих, хто верзе нісенітниці. Ми тут, бо ми маємо тут бути. Інакше навіщо нам залишили черевики?

— ЩО ТОБІ ПОТРІБНО ВІД МЕНЕ, СЮЗАННО? ЧОГО ТИ БАЖАЄШ, КОВБОЙСЬКА ДІВЧИНКО?

— Ти знаєш, — мовила вона. — Ми прагнемо того, що хочуть усі, наскільки мені відомо. Ми бажаємо повернутися додому, бо в гостях добре, а вдома краще. Ми…

— Ти не можеш повернутися додому, — перелякано залопотів Джейк. — Не можна знову повернутися додому, сказав Томас Вулф, [59] Томас Вулф (1900–1938) — американський письменник. ось у чому правда.

— Це брехня, любий, — відповіла Сюзанна. — Нахабна брехня. Додому повернутися можна. Все, що для цього потрібно, — знайти веселку і пройти під нею. Ми її знайшли, решта — справа наших, так би мовити, ніг.

— ТИ ХОЧЕШ ПОВЕРНУТИСЯ ДО НЬЮ-ЙОРКА, СЮЗАННО ДІН? І ТИ, ЕДДІ ДІН? І ТИ, ДЖЕЙКУ ЧЕМБЕРЗЕ? ЦЕ ТЕ, ЧОГО ВИ ПРОСИТЕ У ВЕЛИКОГО Й МОГУТНЬОГО ОЗА?

— Нью-Йорк більше не наш дім. — Сюзанна справді виглядала дуже маленькою, проте водночас і надзвичайно безстрашною в своєму новому візку біля підніжжя гігантського трону, що пульсував. — Так само, як Ґілеад більше не дім Роландові. Віднеси нас на Шлях Променя. Ось чого ми бажаємо. Бо це наш шлях до домівки. Єдиний шлях.

— ГЕТЬ ЗВІДСИ! — закричав голос у трубах. — ЗАБИРАЙТЕСЯ ГЕТЬ І ПРИХОДЬТЕ ЗАВТРА! ТОДІ Й ОБГОВОРИМО ПРОМІНЬ! ФІДЛ-ДІ-ДІ, СКАЗАЛА СКАРЛЕТ, МИ ОБГОВОРИМО ПРОМІНЬ ЗАВТРА, БО ЗАВТРА БУДЕ НОВИЙ ДЕНЬ!

— Ні, — відказав Едді. — Поговоримо зараз.

— НЕ ГНІВАЙТЕ ВЕЛИКОГО І МОГУТНЬОГО ОЗА! — заволав голос, і з кожним словом труби розлючено замигтіли. Сюзанна не сумнівалася, що голос намагався звучати грізно, проте їй він здавався радше кумедним. Як у торговця, коли той демонструє дітлахам іграшку. Погляньте, дітки! Ви говорите, а трубки тим часом блимають яскравими кольорами! Спробуйте й переконайтеся!

— Це ти нас не гніви, — сказала Сюзанна. — Бо у нас револьвери. А в тебе скляний будинок.

— Я СКАЗАВ: ЗАВТРА!

З отворів у бильцях знову повалив червоний дим, тепер густіший. Блейнова карта маршруту розтанула і розчинилася в хмарі диму. З неї виникло обличчя, обрамлене довгим волоссям: вузьке, жорстоке, напружене.

«Це той чоловік, якого Роланд застрелив у пустелі, — здивовано подумала Сюзанна. — Джонас. Я знаю, що це він».

Коли Оз заговорив знову, його голос трохи тремтів.

— ТОБТО ВИ ПОГРОЖУЄТЕ САМОМУ ВЕЛИКОМУ ОЗОВІ? — Величезне димне обличчя посміхнулося: погрозливо і водночас презирливо. — ВИ НЕВДЯЧНІ СТВОРІННЯ! НЕВДЯЧНІ!

Фокуси з димом і дзеркалами Едді розрізняв на рахунок «раз», тож тепер дивився в інший бік. Його очі округлися, і він ухопив Сюзанну за руку вище ліктя.

— Дивися, — пошепотів він. — Господи, Сьюз, глянь на Юка!

Сформовані з диму привиди не цікавили пухнастика-шалапута взагалі, чим би вони не були: картами маршрутів монорейкових поїздів, мертвими мисливцями за трунами чи просто довоєнними голівудськими спецефектами. Він помітив (чи нанюхав) щось цікавіше.

Сюзанна вхопила Джейка за плечі, розвернула його і показала на тварину. Хлопчик збагнув усе за мить до того, як Юк дотрюхикав до маленької ніші в лівій стіні. Від зали його відділяла зелена завіса в тон скляних стін. Юк витягнув довгу шию, вхопив край запинала зубами і відсмикнув убік.

За портьєрою блимали червоні й зелені лампочки, у скляних коробках крутилися циліндри, в довгих рядах підсвічених циферблатів гойдалися вперед і назад стрілки. Але Джейк усього цього не помічав. Його увагу поглинув чоловік, що спиною до них сидів за панеллю керування. Його масне волосся, закаляне брудом і кров’ю, закошланими пасмами звисало на плечі. На голові в нього була гарнітура з крихітним мікрофоном, у який він говорив. Спиною він їх побачити не міг і попервах навіть гадки не мав, що нюх Юка виказав його криївку.

— ІДІТЬ! — прогримів голос із труб… тільки тепер Джейк побачив, звідки він насправді йде. — ПОВЕРТАЙТЕСЯ ЗАВТРА, ЯКЩО ХОЧЕТЕ! ПОПЕРЕДЖАЮ!