Стівен Кінг - Чаклун та сфера. Темна вежа IV

Під цим була фотоґрафія: Роланд, Едді, Сюзанна і Джейк перетинають дзеркальне подвір’я, так, наче це сталося не кілька хвилин тому, а вчора. Нижче йшов підпис: «Трагедія в Озі: мандрівники шукають слави, а знаходять смерть».

— Чудово, — сказав Едді, торкаючись Роландового револьвера, який носив на стегні. — Втіха і підбадьорення після довгих днів шарпанини. Як теплий чай у довбану холодну ніч.

— Не бійся, — мовив Роланд. — Це жарт.

— Я й не боюся, — відповів Едді, — але це трохи більше, ніж жарт. Я занадто довго жив з Генрі Діном і знаю, де жарт, а де знущання. Дуже добре знаю. — Він здивовано зиркнув на Роланда. — Сподіваюся, ти не образишся, але насправді переляканим виглядаєш ти, Роланде.

— У мене жижки трусяться, — просто і чесно зізнався Роланд.

Двері під аркою нагадали Сюзанні одну пісню, що була популярною років за десять до того, як її висмикнули до світу Роланда. «Я бачив око, що підглядало крізь хмару диму за Зеленими Дверима, — йшлося у пісні. — Коли я сказав: „Мене прислав Джо“, хтось гучно розреготався за Зеленими Дверима». [57] «Зелені двері» — пісня Марвіна Мура і Боба Дейві, в стилі кантрі. Але тут було двоє дверей, а не одні, та й у жодних не було замкової шпарини, крізь яку можна було б підглядати. І Сюзанна нікому не збиралася повідомляти пароль, що їй прислав Джо. Втім, вона нахилилася і прочитала табличку, яка висіла на одній з круглих дверних ручок. «ДЗВІНОК НЕ ПРАЦЮЄ, СТУКАЙТЕ», було написано на ній.

— Марний клопіт, — сказала вона Роландові, який і справді зібрався було постукати. — Це з казки, та й по всьому.

Едді трохи відкотив її візок назад, виступив уперед і взявся за одну з круглих ручок. Двері, навіть не рипнувши петлями, легко прочинилися. Він ступив крок уперед, всередину приміщення, що нагадувало тінистий зелений грот, приклав долоні рупором до рота і закричав:

— Агов!

Звук його голосу покотився кудись далеко і повернувся геть іншим — тихим, зніченим відлунням. Наче передсмертний стогін.

— Господи, — мовив Едді. — Нам точно треба заходити всередину?

— Якщо ми хочемо знову повернутися на Шлях Променя, тоді треба. — Збліднувши сильніше, ніж зазвичай, Роланд повів їх усередину. Джейк допоміг Едді припідняти Сюзаннин візок над порогом (блоком нефритово-зеленого скла) і завезти його всередину. На зеленій скляній долівці пантофлі Юка тьмяно спалахували червоним. Не встигли вони пройти десять кроків, як двері за їхніми спинами захряслися. Той грюкіт, який годі було з чимось сплутати, прокотився повз них і полинув далеко в глибини Зеленого Палацу.

Зали для урочистих подій не було, був лише склепінчастий, схожий на печеру коридор, якому, здавалося, кінця-краю немає. Стіни мигтіли слабким зеленим сяйвом. «Цей коридор — мов у тому кіно, — подумав Джейк, — де Лякливий Лев схарапудився, коли наступив на свого власного хвоста».

І, неначе для підтвердження достовірності, без якого Джейк цілком міг обійтися, Едді заговорив тремтячим (і більш ніж задовільним) голосом, що наслідував Берта Лара: [58] Берт Лар — виконавець ролі Лякливого Лева у фільмі «Чарівник Країни Оз».

— Стійте, друзі, я от що подумав — та не хочу я бачити того Чарівника. Я вас краще надворі підожду!

— Перестань, — докірливо сказав Джейк.

— Еестань! — погодився Юк. Він ішов за хлопчиком по п’ятах, обережно поводячи пичкою з боку в бік. Жодних інших звуків, окрім їхніх власних кроків, Джейк не чув. Та все ж він щось відчував, відчував звук, якого не було. Він подумав, що це передчуття нагадує споглядання дзвіночка, якому достатньо одного подиху вітру, щоб теленькнути.

— Вибач, — мовив Едді. — Мені правда прикро. А погляньте-но туди.

Приблизно за сорок ярдів від них зелений коридор усе-таки закінчувався вузькими і неймовірно високими зеленими дверима — заввишки, напевно, тридцять футів від долівки до загостреного стрілчастого склепіння. Джейк уже чув, що з-за цих дверей долинає безперервна монотонна вібрація. По мірі того як вони наближалися, разом зі звуком наростав і Джейків страх. Щоб подолати останні дванадцять кроків до дверей, йому довелося зібрати в кулак всю свою силу волі. Цей звук був йому знайомий: він чув його, поки біг із Ґешером підземеллями Лада і коли їхав із друзями на Блейні Моно. Монотонний стук-стук-стук слоутрансових двигунів.

— Кошмар якийсь, — тихо мовив він, і в його голосі бриніли сльози. — Ми повернулися туди, звідки почали.