Стівен Кінг - Чаклун та сфера. Темна вежа IV

Зненацька Джейк відчув запаморочення й слабкість. Він заплющив очі й зачекав, поки млість минеться, потім знову подивився на своїх супутників.

— Вони що, всі однакові?

— Мені здається, різні, — відповів Едді, котрий вже встиг зазирнути в два чи три прути брами. Він нахилився впритул до пурпурового, і його щоки освітило сяйво, наче від старомодного флюороскопа. — Ці чувачки схожі на пташок… крихітних таких пташок.

Джейк придивився і побачив, що Едді каже правду: всередині пурпурового прута плавали зграйки пташок. У своїх вічних сутінках вони запаморочливо пікірували вниз і мигтіли одна над одною, залишаючи манісінькі срібні стрічки бульбашок — сліди від крил.

— А вони справді там, усередині? — затамувавши подих, спитав Джейк. — Роланде, вони там чи ми їх лише уявляємо собі?

— Не знаю. Але здогадуюсь, на що схожі ці ґрати за задумом їхнього творця.

— І я здогадуюся, — сказав Едді, роздивляючись блискучі стрижні, наповнені ув’язненим світлом і життям. Кожна стулка воріт складалася з шести кольорових кілків. Центральний — тринадцятий — був широкий і плаский, а не круглий, і, коли браму відчиняли, розтулявся навпіл. Він був всуціль чорний, і всередині нічого не рухалося.

«Може, їх просто не видно, але там рухаються якісь істоти, — подумав Джейк. — Там є життя, жахливе життя. А може, і троянди. Троянди-потопельниці».

— Це Брама Чарівника, — мовив Едді. — Стрижні виготовлено таким чином, щоб вони нагадували кулі в Мерліновій веселці. А ось і рожевий.

Джейк нахилився вперед, спираючись руками на коліна. Він знав, що побачить, і не помилився: звичайно, коней. Крихітні табуни галопували крізь ту незрозумілу рожеву субстанцію — ні рідину, ні світло. Коні скакали в пошуках Крутояру, який їм, напевно, ніколи не знайти.

Едді потягнувся руками до центрального стрижня — чорного.

— Не треба! — застережно скрикнула Сюзанна.

Едді не послухався її, але коли торкався руками прута, Джейк помітив, що його груди на мить перестали здійматися, а губи стислися. Він зімкнув пальці й чогось чекав, можливо, що якась сила надішле йому сигнал прямісінько з самої Темної Вежі, змінить його чи навіть уб’є на місці. Коли нічого не сталося, Едді знову глибоко вдихнув і знічено всміхнувся.

— Електричного струму немає, проте…. — Він потягнув браму на себе, та вона не піддалася. — Зачинено. Я бачу те місце, де вона мала б розтулятися, але нічого не виходить. Роланде, хочеш спробувати?

Роланд потягнувся до брами, але Джейк ухопив його за руку нижче ліктя й зупинив, поки стрілець ще не встиг як слід струсонути грати.

— Навіть не намагайся. Так нічого не вийде.

— А як вийде?

Замість відповісти Джейк сів перед брамою, біля того місця, де закінчувався дивний різновид траси 70, і заходився взувати черевики, що йому дісталися. Якусь мить поспостерігавши за ним, Едді сів поруч.

— Мабуть, варто спробувати, — сказав він Джейкові, — хоч, напевно, це виявиться черговим хамлярем.

Джейк розсміявся, похитав головою і зав’язав шнурки на криваво-червоних «оксфордах». Вони з Едді добре знали, що це не хамляр. Цього разу ні.

— Гаразд, — мовив Джейк, коли всі взулися в червоні черевики (хлопчик подумав, що вигляд у них надзвичайно ідіотський, особливо в пари Едді). — Тепер на мій рахунок «три» ми всі клацнемо підборами. Ось так. — Він різко клацнув оксфордськими черевиками… і брама легенько здригнулася, як розхитана віконниця від повіву сильного вітру. Сюзанна скрикнула. У відповідь з Зеленого Палацу пролунав тихий приємний звук, наче завібрували стіни.

— Так, думаю, це вихід, — сказав Едді. — Але попереджаю тебе, що «Десь над веселкою» [56] «Десь над веселкою» (правильний варіант — «Над веселкою») — пісня Дороті у фільмі «Чарівник Країни Оз». не співатиму. Мій контракт цього не передбачає.

— А веселка — ось вона, — м’яко сказав стрілець, простягаючи скалічену руку до брами.

Едді враз перестав усміхатися.

— Так, я знаю. Мені трохи лячно, Роланде.

— Мені теж, — відказав стрілець. І Джейк помітив, що його обличчя справді бліде й хворе.

— Давай, сонечко, — підбадьорила Джейка Сюзанна. — Рахуй, поки всі ми не втратили самовладання.

— Один… два… три .

Вони урочисто і в унісон клацнули підборами: цок, цок, цок. Цього разу браму добряче струсонуло, а кольори вертикальних прутів пояскравішали. Співучий звук, що пролунав услід за цим, був тепер гучніший і приємніший — звук кришталевого келиха, що бринить від доторку руків’я ножа. Він бринів у мрійливій гармонії, що змушувала Джейка тремтіти: від втіхи і болю водночас.