Володимир Арєнєв - Бісова душа, або Заклятий скарб

Ропуха миттю втратила цікавість до Андрія та його компанії і пересіла так, аби бачити небесного повзуна. Коли ж той опинився поряд із нею, вчинила, як будь-яка ропуха, — швидко вистрілила у бік черв’яка язиком (мабуть, теж кам’яним). І — от вона вже спокійнісінько запихає передніми лапами собі до рота хвіст здобичі.

— …Такі тут часто трапляються, — пояснював Ярчук своїм супутникам, коли вони вирушили далі. — Беруться бозна-де, причому по небу повзають, як по землі. Можливо, Проклят-озеро їх приманює? Не знаю. А на озері Вовкоград — от тамтешні мешканці, хто майстровитий, вирішили такий захист собі вирізьбити. Кургани тут здавна стояли, а вони туди посадили цю сторожу.

— Так от чому про померлих іноді кажуть «жаба цицьки дала»… — задумливо протягнув Степан.

— Не знаю, тому чи ні, але вартують вони справно. І нападають лише на черв’яків, на інших уваги не звертають. Хоча, звичайно, якщо хтось їде необізнаний, так звертає, від гріха подалі — тому до Вовкограда дорога ніби й відкрита, а випадкові подорожні туди не приїздять. Нам ще пощастило: райдуга викинула нас майже поряд із Вовкоградом. А то довелося б добиратися тиждень, якщо не довше.

— І невідомо, чи протримався б я стільки часу, — підсумував за нього вовкулак.

Близько полудня попереду вони побачили Проклят-озеро. Як і все тут, у Вирії, на озеро звичайне воно було мало схоже. Замість води плюскотіла в ньому золотава в’язка рідина, яку живій людині пити смертельно небезпечно. А двоєдушці казали, на смак вона гидотна, але цілюща для них — що і доводило, так би мовити, саме життя.

Береги Проклят-озера густо поросли яблунями, плоди на гілках також були золотистими — ззовні, а всередині порожніми: зриваєш такий, а він у тебе під пальцями бгається, наче паперовий. І за кілька хвилин обертається на порох.

Ну і добре, не за золоченими папірцями Андрій сюди приїхав. Он, видно у самому кінці шляху Вовкоград — їм туди.

Дивне місто… Незрозуміло, хто і коли будував його, не двоєдушці ж калічні, ті в лапах ледь сокиру втримають. Однак, диви, — височить, вежами вартовими до небес Вирієвих тягнеться, частоколом огороджено дерев’яним, але міцним, аби жодна стороння тварюка спокій мешканців не потурбувала. А тварюк тут вистачає.

— А хай тобі грець!.. — рявкнув вовкулак, коли дорогу перед самісіньким його носом перебігли два чоботи, причому обидва ліві. Хвацько так протупотіли, біля лівого узбіччя зупинилися, каблуками клацнули — честь, виходить, віддали — і нирк у кущі!

— Слухай, а ці тут звідки?

Андрій філософськи стенув плечима:

— Та яка різниця? Сумирні ж, тільки і знають, що навколо частоколу шмигати та ось так каблуками стукати перед кожним. Не звертай уваги. Ти їх тепер часто зустрічатимеш.

— Ет, зайвої радості на мою голову додалося! — пробуркотів Степан. Але було видно, що він радий рятівному озеру і, отже, близькому спасінню від тіньових блох. — Може, спершу до бережка під’їдьмо, а вже потім у місто, га?

Чому ж не під’їхати? — під’їхали. Щоправда, довелося через яблуневі хащі продиратися, бо дерева стояли щільно, як частокіл навкруг Вовкограда. Спішившись, Андрій залишив Орлика на догляд Миколки (а насправді — навпаки) і разом із вовкулаком спустився до «води».

Тут Степан припав до золотавої поверхні і почав жадібно хлебтати її, але відразу ж відскочив.

— Ух! Пече!

— Пий, — кивнув Андрій. — Так і має бути.

— А знаєш, полегшало, — зізнався вовкулак трохи згодом. — Наче разом позбувся усіх невидимих бліх, чесне слово!

— От і добре. Ну що, вирушимо у місто?

— Куди ж діватися?

— Тоді зажди…

Ярчук повернувся до Миколки і відвів його з конем у гайок золотоплідних яблунь, де й звелів чекати: «До вечора неодмінно повернуся!» Потім, скинувши з себе одяг, проговорив потрібні слова і, перекинувшись через голову, перетворився на величезного вовкодава, хлопцеві приблизно по пояс. Підморгнув: «Не журись, синку!» — і поквапився знову до берега, дивувати Степана.

У того слів, видно, уже не залишилось. Корж тільки чхнув і позадкував, коли з-за дерев на нього вилетіла чорна чотирилапа куля.

— Не впізнав? — хмикнув Андрій в образі вовкодава.

Степан хитнув головою.

— Нумо, за мною! — наказав Ярчук. — А то поки влаштую тебе, вже й сутенітиме, а на мене ж Орлик із Миколкою чекають.

— Шкода, не попрощалися, — зітхнув вовкулак.

— Ну, біжи прощайся.

Побіг.

Брама, ясна річ, була прочинена, але під охороною. Дві дебелі вівчарки, вгледівши подорожніх, миттю піднялись із чотирьох лап на дві й пильно витріщились на незнайомців.