— Але в Святому Писанні про вовкулаків хіба сказано?
— Святе Писання живі люди писали, — визвірився Степан. — Хоч і апостоли. Та давай не будемо про це. От краще скажи, ти що у Вирії робиш? Ти ж живий іще. І хлопчик також. До того ж ти у монастир прийшов, аби спасатися.
— Про характерників чув?
— Чув. А що, ви завжди Вирієм їздите?
— Справа є, — відрізав Андрій. — Тільки не впевнений я, чи вдасться мені виконати взятий на себе зарок.
І він стисло розповів Коржу про те, що сталося.
— Дивуюся лише, як тебе ліс до нас пропустив, — закінчив він, хмурячись.
— За свого прийняв, тож і пропустив, — фиркнув вовкулак. — А ти що ж, досі не вигадав, як з ним домовитися?
Ярчук хитнув головою.
— Е-ех… — протягнув Корж. — А я от, як і ти, спасатися налаштувався… Чув, мабуть, що з нами стає, коли сюди потрапляємо? І там немає нам життя, і тут… Та кому я розповідаю, ти ж, братику, теж із наших, якщо поміркувати!
— Дивлячись кого ти називаєш вашими .
— Та тих, в кого погляд на життя особливий, широкий . І не завжди батюшкам угодний.
— Ти церков у спокої залиш.
— Я — залишу. А вона — чи залишить мене?…Слухай, братику, — Корж скоса поглянув на скриньку, — а наші з тобою шляхи часом не в одному напряму лежать, га?
— Ще й сам не знаю. До речі, — Андрій витяг із кишені люстерко й оглянув з усіх боків: наче нічого особливого. Робив, правда, майстер — відразу видно, але без усіляких там викрутасів: кістяна оправа з кількома завитками задля краси і кругле дзеркальце. В якому відбивається смутне Андрієве обличчя. От і все чародійство.
А дихнеш — з’являються літери, складаються у слова.
Андрій прочитав, кусаючи вус і не вірячи побаченому. Люстерце наказувало: «Вирушай за тінню братика».
І все. Розумій, як хочеш.
Розділ п’ятий
Вовкулача тінь
Що важить тінь? — шмат пустоти,
де контури прості, де ти —
уже не ти, давно не ти, — а хтось
ворожий.
«Прости», — шепочеш. Не проси,
бо слово — важче від роси,
й біжать по слову-сліду пси.
Слід пахне кров’ю.
Втечеш? — куди?! Навкруг — пустир,
і пам’ять — наче білий дим,
мов цівка п’яної води —
тече крізь душу.
І сонце — цвях, і вістря — в лоб!
Ніж у колоді — мов суглоб,
який час вивернув. Було б
тепер так слушно
перестрибнути, перекинутись…
Кричать тобі: «Ну, ти!
диви, який, бач, богатир!
Та лиш без тіні!
Так бий його! Оце так тир!»
А ти завмер, а ти — застиг.
Лиш за життям десь монастир
стоїть гостинно.
Там темно повсякдень, і час
по-іншому іде — і чар
там позбавляється печать
проклять одвічних.
Там тіні розпинають на
молитвах — і нема вікна,
де б промінь-цвях не обминав
співочий відчай.
Однак ця втеча — тільки сон.
Тож підніми, мов меч, засов.
Хай шлях чекає лютим псом —
та ти не шкірся!
А глянь ув очі, накажи —
шлях-пес вмить ляже, полежить —
і вірно уперед біжить
звірям покірним.
А тінь? — мара! Від більших ран
не помирали. Ти ж не раб,
і долі власної збирай тугі зернини.
Їх без жалю засій, полий. Болить?
Я знаю, що болить.
Тож вий найдовшу із молитв,
коли насниться,
що ти — людина…
Ранок, як відомо, мудріший за вечір. Але до нього ще дожити треба.
Андрієві не спалося. Не тому навіть, що навколо Вирій розкинувся, а просто гидко було на душі. Наче хтось чобітьми пройшовся по ній… станцював.
І ще — скринька. Вирячилася коштовними своїми баньками, наче жива, і не було від неї ніякого рятунку. Ніде заховатися на маленькій галявині, що виділив-відділив для своїх «гостей» ліс-нечисть, всюди досягає скринька поглядом, зманює, нагадує: «Тут я. Не забув?» Забудеш, аякже!
Він тихесенько, аби не розбудити Миколку, який нарешті заснув (ох, довго хлопець вовтузився з незвички!), присів біля скриньки. Обережно, наче боявся, що вкусить, протягнув руку і торкнувся блискучого боку.
Здалося?… чи дійсно поверхня під пальцями здригнулася, мов жива?!..
— Чого ти хочеш? — прошепотів скриньці Андрій. — Чого витріщилася?
Він узяв її на руки: легку, майже невагому. Всередині — невже там порожньо? Та ні, напевне, гроші лежать чи смарагди якісь з діамантами.
— Дядьку, а можна подивитись, що в ній?
Ну от, а думав — спить, шибеник!
— Не можна. Я обітницю дав, що сам не відкрию й іншим не дозволю.
— А-а… — розчаровано протягнув Миколка. — Дядьку Андрію, а куди дівся вовк?
Читать дальше