Річард Адамс - Небезпечнi мандри

«Раусбі-Вуфе! О Раусбі-Вуфе!»

Раусбі встав і, наїжившись, роззирнувся.

«Хто там? — спитав він. — Хто це?»

«О Раусбі-Вуфе! — шепотів далі Ель-аграйра в щілину. — О щасливий, благословенний Раусбі-Вуфе! Твоя винагорода чекає на тебе! Я принесла тобі щонайкращу звістку!»

«Що це? Хто це? — озвався Раусбі. — Ніяких мені хитрощів!»

«Хитрощів, Раусбі-Вуфе? — перепитав Ель-аграйра. — Ах, ти ж іще не знаєш мене! Та й звідки тобі мене знати? Слухай, вірний, талановитий пацюколове! Я — фея Песя-Феся, посланниця великого собачого духа Сходу, королеви Собадзюри! Далеко-далеко на сході височить її палац. Ах, Раусбі-Вуфе, коли б ти хоч краєчком ока побачив наше чарівне королівство, ти спізнав би справжні чудеса! Скрізь по Собадзюриному королівству лежать розкидані купи першосортного падла! А гною скільки там, гною! О, як радісно гасав би ти там, нюхаючи все довкола!»

Раусбі-Вуф усе розглядався на всі боки, все ще був сповнений підозрінь.

«Твоя слава найкращого пацюколова на світі дійшла до вух її королівської величності! — провадив Ель-аграйра. — Ми всі знаємо і шануємо тебе! Ось чому я і прийшла сюди. Але ж, о бідолашний, спантеличений песику! Ти не знаєш мене, тому й дивуєшся. Підійди ближче, Раусбі-Вуфе! Підійди та й познайомся зі мною ближче!»

Раусбі-Вуф підійшов до паркану, а Ель-аграйра просунув у щілину того чорного гумового носа й почав ним туди-сюди поводити. Раусбі став, принюхався.

«О благородний пацюколове! — шепотів Ель-аграйра. — Це я, фея Песя-Феся, послана вшанувати тебе за твої заслуги!»

Нарешті пахощі, які поширювалися від гумового носа, справили на пса належне враження. Він забігав, затанцював по доріжці.

«Ах, феє Песя-Феся! — вигукнув Раусбі-Вуф, спливаючи слиною. — Ах, який від вас іде аристократичний запах! Невже й справді я вчуваю аромат дохлого кота? Ще й з ніжним відтінком, якого йому надає душок тухлого верблюда! О ця розкіш палючого Сходу!»

— А що воно таке, той верблюд? — поцікавився Кучма.

— Не знаю, — признався Кульбаба. — Але оповідач, від якого я чув цю історію, називав верблюда, тож я гадаю, що це якась нетутешня тварина.

«О щасливий, благословенний песику! — вів далі Ель-аграйра. — Сповіщаю тобі, що сама королева Собадзюра всемилостиво виявила бажання вшанувати тебе аудієнцією! Але не зараз, Раусбі-Вуфе, не зараз! Спочатку ти повинен довести, що гідний такої честі! І я повинна випробувати тебе! Тож слухай, Раусбі-Вуфе! У найдальшому кутку городу лежить купа м’яса, справжньої яловичини! Ми, собачі феї, приносимо цілком земні дари таким благородним, хоробрим тваринам, як ти! Іди ж, знайди ж і покуштуй того м’яса! Довірся мені — я постережу замість тебе дім і город, поки ти повернешся! Таке буде випробування твоїй вірності!»

Раусбі-Вуф був страшенно голодний, холод йому добирався в шлунок, у самі печінки, але він вагався, адже господар звелів йому стерегти дім і город!

«Ну гаразд! — мовив Ель-аграйра. — Дарма! Я рушаю далі. В сусідньому селі живе такий пес…» — «Ні, ні! — заволав Раусбі-Вуф. — Не йди геть, о феє Песя-Феся! Я вірю тобі! Тільки постережи замість мене, не підведи! А я вже біжу!» — «Не бійся, благородний хорте! — запевнив його Ель-аграйра. — Вір моїм словам і слову королеви Собадзюри!»

Коли Раусбі-Вуф великими стрибками поскакав геть у місячному світлі, Трусь-трусь спитав:

«То що, володарю? Гайда по капусту? Треба поспішати!»

«Як тобі не соромно, Трусь-трусю! — відповів Ель-аграйра. — Ми ж пообіцяли постерегти дім! Ні, ні, ніякого мені обману!»

Якийсь час вони чекали. Коли це вертається Раусбі, задоволено облизуючись та усміхаючись. І знов кинувся обнюхувати паркан.

«Я зрозуміла, чесний друже, — сказав Ель-аграйра, — що ти розшукав те м’ясо так швидко, наче то був пацюк! Тим часом нічого не сталося ні з домом, ні з городом. А зараз слухай! Я вертаюся до королеви і все їй розповім. Я скажу їй, що ти показав себе достойним її уваги! Завтра вона вирушає на північ, на Вовчий Фестиваль, і проїздом буде тут. Вона зупиниться на хвилинку, щоб ти зміг явитися перед її ясні очі! Будь готовий, Раусбі-Вуфе!» — «О феє Песя-Феся! — завив Раусбі. — З якою радістю я плазуватиму й принижуватимусь перед королевою! Як вірнопіддано валятимусь по землі! Я покажу себе найбільшим її рабом! Я все зроблю, аби сподобитися її ласки! Покажу себе щирим псом, вірним собакою!» — «Не сумніваюся в цьому! — сказав Ель-аграйра. — А зараз до побачення! Наберись терпцю до завтра!»

Ель-аграйра забрав гумового носа з щілини, й тихенько обидва кролі подалися геть.