Річард Адамс - Небезпечнi мандри

— А ти вже подумуєш про зиму? — нагадав йому Падуб.

П’ятеро кролів, а з ними Конюшина, Хізентлай і Вільтуріль, паслися собі на осонні, поки ще не зайшло сонце.

— Тут, на височині, буде, може, й холодніше, ніж усі ми звикли, — сказав Ліщина. — Але грунт такий легкий, що ми можемо заритися набагато глибше, поки настануть холоди. Щоб не задували холодні вітри, ми засиплемо кілька виходів, та й спатимемо в теплі. Взимку мені особисто для щастя вистачить добре поспати, часом погуляти в крем’яхи чи послухати гарну казку…

— А чом би й зараз не послухати казки? — запропонував Дзвіночок. — Давай, Кульбабо! «Як я мало не відстав від човна»…

— Ти про історію «Як Звіробій пошився в дурні»? — сказав Кульбаба. — Ні, я не осмілюся розповісти про таке — це ж історія для Кучми! От зимову казку справді приємно послухати такого спечного вечора! Я саме згадав одну таку — чув колись її, та ніколи не розказував. Хтось із вас, може, й чув її, а хто й ні. Це казка про Раусбі-Вуфа та фею Песю-Фесю.

— Починай! — сказав П’ятий. — Тільки не засушуй, щоб була соковита!

— Жив собі великий кріль, — повів Кульбаба. — І жив собі малий. І жив кролячий князь Ель-аграйра. І от ударив такий мороз, що сніг замерз на вусах у нашого повелителя. Земля і на поверхні і в норах стала така тверда, що можна було поранити об неї лапи, а вільшанки перегукувалися з гаю в гай: «Це мій куточок! Лети й голодуй на своєму!»

Якогось вечора, коли Фрітх, великий, червоний, скочувався за обрій із зимного неба, Ель-аграйра з Трусь-трусем дибали, тремтячи, по мерзлій траві, хапаючи то тут, то там листочок, щоб перебути ще одну довгу ніч під землею. Трава була колюча й несмачна, мов сіно, але обидва старались, як могли, наїстись ще й у нору з собою взяти. І тоді Трусь-трусь запропонував: а що коли ризикнути разочок — побігти через поля та до села, та й перевідати найбільший в околиці город? Господар жив у будинку в одному кінці города, він викопував чи вирізував багато-багато тих чи тих овочів і, повантаживши їх на грудуділь, кудись вивозив. Аби вберегти овочі від кролів, господар обніс город дротяною огорожею. Та Ель-аграйра, коли хотів, завжди знаходив лазівку, хоч це було й небезпечно, бо господар мав рушницю, часто стріляв голубів та сойок і розвішував потім їхні тушки.

«Але нам треба боятися не тільки рушниці! — мовив Ель-аграйра, обмірковуючи похід на ферму. — Треба ще берегтися того клятого пса — Раусбі-Вуфа!»

А Раусбі-Вуфом звали пса того городника. І треба вам сказати, що з усіх псів, які будь-коли лизали руку господарю, цей був найосоружніший, найлихіший і найбридкіший. Це було волохате здоровило, навіть очі в нього заросли вовною. Головним його завданням було охороняти овочевий город, особливо вночі. Звісно, сам Раусбі овочів не їв, і можна було подумати, що час від часу він дозволятиме голодним звірятам ухопити листочок салати чи потягти морквинку й не кине при цьому лихого слова. Та де там! З вечора до ранку Раусбі, мов несамовитий, гасав кругом города. Мало йому було, що до того города не сміли підступити інші люди й хлопчаки, то він накидався на всяку тваринку, яку там заставав: ганяв пацюків, кролів, зайців, мишей, ба навіть кротів. А кого спопаде, то й задавить! Як тільки вчує порушника, так зайдеться гавкотом, так і мчить туди, а кріль, раденький, що Раусбі його вчасно попередив своїм гавканням, устигне тим часом накивати п’ятами.

Раусбі-Вуф славився як неперевершений пацюколов. Господар так уже його скрізь хвалив та виставляв, що пес страшенно запишався-завеличався і сам повірив, ніби він — найкращий у всьому світі ловець пацюків.

Їв він дуже багато сирого м’яса (тільки не на ніч, щоб краще бігав на голодний шлунок), тож зачути його можна було ще здалеку. Але все одно через того собацюгу город був дуже небезпечним місцем.

«Невже ми не обдуримо разочок Раусбі-Вуфа? — сказав Трусь-трусь. — Треба тільки пильнувати, щоб могти вчасно втекти!»

Тож Ель-аграйра й Трусь-трусь подалися через поля до села. Здаля вони побачили господаря городу: попахкуючи білою паличкою в роті, він зрізував ряд за рядом мерзлу капусту. Раусбі-Вуф крутився коло нього, виляв хвостом і кумедно вистрибував. Наскладавши багато головок капусти в якусь штуку на колесах, чоловік повіз урожай додому. Він вертався на город кілька разів, а звізши всю капусту до будинку, почав заносити її досередини.

«Як ти гадаєш: нащо він це робить?» — спитав Трусь-трусь. «Мабуть, він хоче, щоб за ніч із капусти вийшов мороз», — відповів Ель-аграйра. «Правда, капуста буде ще смачніша, коли з неї вийде мороз? — спитав Трусь-трусь. — Хотів би я покуштувати такої капустиці! Та дарма. Зайдімо з цього краю, поки Раусбі далеко!»