Річард Адамс - Небезпечнi мандри

— У мене є ще дуже багато кролів! — сказав Горицвіт. — Лишіть кролиць, а самі можете йти. А то ми повбиваємо вас!

— Гаразд! — сказав Ліщина. — Виведи весь свій патруль, щоб ми його побачили, і ми вчинимо по-твоєму!

На цю хвилину біля підніжжя пагорка зібрався чи не весь загін. Горицвіт і патрульні мовчки дивилися на них, але не тікали.

— Ти краще не потикайся до нас, — сказав йому Ліщина. — Срібний! Ожино! Ведіть далі кролиць. Ми вас наздоженемо!

— Ліщино-ра! — прошепотів йому на вухо Чорнобіль. — Не можна лишати живим жодного патрульного! Вони не повинні доповісти про нас генералові!

Ліщина вже й сам подумав про це, але, уявивши, що зчиниться жахлива різанина, в якій четверо ефрафанців будуть буквально розірвані на шматки, так і не зважився дати наказ до бою. Як і Кучма, він почував до Горицвіта невиразну симпатію. До того ж і для їхньої сторони бій не обійшовся б малою кров’ю, а поранені лишали б за собою криваві сліди…

— Ні, ми не зачепимо їх! — твердо мовив він.

Чорнобіль не сказав більш нічого, й вони мовчки сиділи, стежачи за Горицвітом, аж поки остання кролиця зникла в кущах.

— А зараз, — сказав Ліщина, — бери свій патруль і вертайся тією дорогою, якою прийшов сюди! Досить розмов! Забирайся!

Горицвіт із патрулем побігли геть, і Ліщина, радий, що позбувся їх так легко, разом з іншими кролями поспішив за Срібним.

Залишивши позаду Цезарів Пояс, вони мов на крилах полетіли. Після півтораденного відпочинку кролиці бадьоро бігли вперед. Усіх затримував тільки Чорнобіль. Він був чимось дуже стурбований і все огинався позаду. Надвечір Ліщина вирішив послати його вперед прямо по стежці, якою вони йшли, — пошукати буковий гай на схилі високого пагорба. Чорнобіль швидко вернувся назад.

— Ліщино-ра, я підійшов зовсім близько до того гаю! — доповів він. — А там на узліссі двоє кролів бігають по моріжку!

— Кульбабо, ану біжімо та побачимо! — сказав Ліщина.

— Коли вони перебігли путівець і помчали вниз схилом, Ліщина мало не підстрибнув на радощах, побачивши рідний буковий гай. Подекуди проглядали жовті листки, тут і там видніла бронза серед зеленого гілля. А їм назустріч уже бігли Жостір і Суниця.

— Ліщино-ра! — вигукнув Жостір. — Кульбабо! Що сталось? Де решта? Чи добули ви кролиць? Усе гаразд?

— Скоро вони всі будуть тут, — відповів Ліщина. — Так, ми добули багато кролиць, і всі, хто вирушав у похід, вернулись назад! А це — Чорнобіль, він утік із Ефрафи.

— То йому пощастило! — сказав Суниця. — Ох, Ліщино-ра, ми тут щовечора виглядали вас на узліссі! Падуб і Самшит коло нір. І що б ви думали? У Конюшини будуть маленькі! Чудово, правда?

— Прекрасно! — мовив Ліщина. — Отже, вона приведе перша! Ох, Фрітх свідок, що ми пройшли! Я розкажу вам трохи перегодом — ото почуєте історію! Але зараз ходімо та приведемо всіх!

Ще сонце не зайшло, як увесь загін дійшов до колонії. Вони попаслись серед роси й довгих тіней, дивлячись на повиті смерком поля в долині. А тоді всі гуртом подалися в Соти — послухати, як Ліщина й Кучма розповідатимуть про їхні пригоди.

Коли останній кріль загону спустився в нору, Великий Патруль, що з бездоганним умінням і терпінням таємно йшов по їхніх слідах від самого Цезаревого Пояса, описав півколо на схід і попрямував із донесенням до Ефрафи. Горицвіт планував пересидіти ніч у криївці, а наступного вечора добутися додому.

Настала найспекотніша пора літа: день за днем стояла парка тиша. Пагорби лежали в млосній дрімоті. Листя на буках потемніло. Замість згризеної трави наросли свіжі стебла й листочки.

Колонія нарешті зажила в мирі та добрі, тож Ліщині лишалося тільки вигріватися на сонечку, перелічуючи подумки всі їхні набутки. Над і під землею запанував спокійний, нічим не порушуваний ритм кролячого життя: їда, риття нір і сон розмірено змінювали один одного. Були викопані нові тунелі й лігва. Кролиці, яким досі ніколи не доводилося рити нори, по-справжньому тішилися роботою. Навіть Конюшина й Копичка навчилися цього діла й пишалися тим, що принесуть перші виводки колонії в лігвах, виритих для самих себе власними лапами. Чорнобіль і Падуб стали близькими друзями. Вони багато сперечалися про різні способи розвідування місцевості й читання слідів, і навіть зробили удвох кілька дозорів по околицях колонії.

Шістнадцять кролів і десять кролиць колонії складали досить щасливе товариство. Час від часу хтось із кимось мав сутичку, але серйозних боїв не було. Дзвіночок залюбки примовляв, що всі незадоволені можуть іти собі до Ефрафи. Кролиць усе тішило, то коло них щасливішали й кролі. Аж Ліщина якогось вечора зауважив, що йому, Головному Кролеві, далебі нічого й робити, адже все вже вирішено й ніяких суперечок не треба залагоджувати.