Річард Адамс - Небезпечнi мандри

Наступна ніч була ще холодніша. Навіть Ель-аграйра мусив зібрати всю свою мужність, щоб вилізти з нори. Вони з Трусь-трусем розшукали гумового носа за городом і якийсь час носилися з ним, поки зробили його досить пахучим для Раусбі-Вуфа. Переконавшись, що господар пішов з дому, вони обережно підійшли до паркану. Раусбі-Вуф бігав узад-вперед біля кухонних дверей, і з рота в нього вилітали клуби пари. Як тільки Ель-аграйра заговорив, пес ліг на землю й заскавчав од вірнопідданого захвату.

«Її величність летить сюди на крилах ночі, Раусбі-Вуфе! — оголосив Ель-аграйра, просунувши в щілину гумового носа. — З нею прибувають її шляхетні придворні дами, феї Лакиза й Лизогузка. І ось яка її воля. Чи знаєш ти перехрестя серед села?» — «Знаю, знаю! — заскавучав Раусбі-Вуф. — О, дозвольте мені показати, як я вмію підлизуватись, дорога феє Песя-Феся!» — «Іди ж, о щасливий хорте, на перехрестя й чекай там на королеву! Вона прибуває здалеку, але ти чекай терпляче! Тільки чекай! Не підведи її, і на тебе впаде велике благословення!» — «Підвести її? Та нізащо в світі! — закричав Раусбі. — Я чекатиму на неї найпокірнішим її черв’яком! Я ж її вірний жебрак, її блазень, її дурень, її…» — «Цілком правильно! Чудово! — зауважив Ель-аграйра. — Але ти поспіши!»

Як тільки Раусбі-Вуф дременув геть, Ель-аграйра й Трусь-трусь обійшли паркан і кинулися до кухонних дверей. Ель-аграйра зубами витяг затичку з дірки, й кролі залізли в кухню.

А в кухні було так тепло, як зараз на цьому пагорку, і в кутку лежали купи всяких овочів. Вони повідтавали, і п’янкий їхній дух просто з ніг валив. Ель-аграйра й Трусь-трусь негайно взялися винагороджувати себе за всі ті дні, коли їм доводилося їсти мерзлу траву та обгризати кору на деревах.

«Що за чудовий, відданий хлопець цей Раусбі! — промурмотів Ель-аграйра з напханим ротом. — Який же він буде вдячний королеві за те, що вона примусить його довго-довго ждати! А поки що покуштуй іще брюссельської, Трусь-трусю!»

А тим часом Раусбі-Вуф із палким нетерпінням чекав на перехресті, коли ж то прибуде королева Собадзюра. Нарешті він почув ходу — але то була не хода собачих фей, а його власного хазяїна! Здуру він не зміркував, що треба чи сховатися, чи втекти, й дочекався, поки господар, що вертався додому, вийшов на перехрестя.

«Раусбі-Вуф! — вигукнув чоловік. — Що це ти тут робиш?»

А Раусбі тільки дурнувато тицявся носом у господареві ноги. Тому здалося, що він розгадав наміри свого пса.

«Ну, старий добрий друзяко! — сказав він. — Ти вийшов мене зустріти, чи не так? От молодець! То ходімо додому!»

Раусбі хотів був вислизнути, але господар ухопив його за нашийник і, прив’язавши до нашийника мотузок, якого дістав із кишені, повів пса додому.

Їхній прихід застав Ель-аграйру зненацька. Він так діловито напихався капустою, що не почув ходи господаря й Раусбі. Почув він тільки, як заскреготав ключ у замку. Обидва кролі насилу встигли шаснути за купу кошиків. Господар завів до кухні й Раусбі-Вуфа. Пес був тихий, мов прибитий, і навіть не вчув кролячого духу, змішаного, щоправда, із запахом жару в плиті й розмаїтими запахами комори. Він ліг на свою підстилку, а господар заходився варити собі якийсь напій.

Ель-аграйра все пантрував нагоди чкурнути у дірку в стіні. Але господар, попиваючи свій напій та попахкуючи білою паличкою, раптом помітив, що з дірки дме протяг. На превеликий жах двох кролів, він схопив якийсь мішок і заткнув ту дірку ще міцніше, ніж вона була заткнута звечора. Тоді допив своє питво й пішов спати, залишивши Раусбі-Вуфа в кухні. Мабуть, не схотів виганяти його надвір, на собачий холод.

Спочатку Раусбі-Вуф жалібно скавулів і шкрябався у вихідні двері, а тоді ліг на підстилку біля вогню й затих. Ель-аграйра й Трусь-трусь тихенько прокралися попід стіною і сховались за великим металевим ящиком під умивальником.

«О Раусбі-Вуфе!» — зашепотів Ель-аграйра. Раусбі миттю скочив на ноги. «Невже це ти, феє Песя-Феся?» — вигукнув він. «Так, це я! — відповів Ель-аграйра. — Як жаль, що тебе спіткало розчарування, Раусбі-Вуфе! Ти так і не зустрів королеви…» — «Таки не зустрів!» — підтвердив пес і розповів про свою пригоду на перехресті. «Це ще не біда! — мовив Ель-аграйра. — Королева не прибула, бо її попереджено про небезпеку — ой, про велику небезпеку. Раусбі-Вуфе! Добре, що вона її уникла! А я, ризикуючи своїм життям, прибула все-таки сюди, щоб застерегти тебе! Знай, що твій добрий господар може захворіти чумою і померти!» — «Чумою?! — вигукнув Раусбі. — Ох, добра феє, звідки ж та чума?» — «Багато хто з фей і духів — наші друзі, а деякі — смертельні вороги, хай їх поб’є лихо! А найгірший з них усіх — Пацючий Дух, велетень Шуматри, прокляття Гамеліна! Він не сміє відкрито воювати з нашою королевою, а шкодить тихенько, підкидаючи отруту, підсилаючи хвороби! Як тільки ти побіг на перехрестя, я довідалась, що Пацючий Дух послав хмари пацючих привидів сіяти скрізь заразу! Я попередила королеву і зосталася тут, Раусбі-Вуфе, щоб застерегти тебе! Ті привиди вже близько! Тобі їхня зараза не страшна, але вона може погубити твого хазяїна! Я не можу врятувати його, а ти — можеш, тільки ти!» — «Який жах! — вигукнув Раусбі-Вуф. — Треба негайно його рятувати! Що ж мені робити, феє Песя-Феся?» — «Заразу можна знешкодити чарами! — відповів Ель-аграйра. — Якщо собака з плоті й крові чотири рази оббіжить кругом хати, щосили при цьому гавкаючи, то зараза втратить всю свою силу! Але ж я забула — ти сидиш замкнений! Що робити? Боюсь, що все пропало!» — «Аж ніяк не пропало! — прогавкав Раусбі-Вуф. — Я врятую всіх: і тебе, феє Песя-Феся, і господаря!»