Крістофер Паоліні - Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

Ерагон посміхнувся собі під носа.

— А що будемо робити зараз? — спитав він.

— Тепер будемо відпочивати, бо завтра, перш ніж зійде сонце, ми вислизнемо з Істкрофта так, щоб нас ніхто не помітив.

Ерагон умостився біля дверей, а ельфійка лягла на ліжку, бо інакше не могло й бути. Зрештою, юнак зовсім не боявся, що хтось ризикне вломитися до них посеред ночі, але навіть якби це сталося, то було б дуже смішно, якби нападники побачили його на ліжку, а ельфійку на підлозі.

Година спливала за годиною, а Вершнику так і не вдалося заснути — у його голові роїлося безліч думок, яким він не міг дати ладу. Він думав про Арію, про те, що вона, не вагаючись, порішила б Слоуна на його місці, й про свої заплутані почуття до ельфійки, в яких було годі розібратися. З одного боку, він хотів бути з нею. Однак Арія розбила всі його сподівання, і тепер юнак не знав, що його робити далі, оскільки дуже добре усвідомлював, що всі його спроби були, є і будуть марними.

Дослухаючись до її дихання, Ерагон відчував, як у його серці народжується пекучий біль, бо вона була так близько й водночас так далеко — адже він у жодному разі не наважився б до неї підійти без її дозволу. Вершник боровся зі своїми похмурими думками аж до глупої ночі, доки не провалився в сновидіння, якими блукав кілька годин. Щойно зірки на небі стали бліднути, Арія розбудила Ерагона. Вони хутко прочинили вікно й, не вагаючись, вистрибнули вниз. Дванадцять футів, які відокремлювали другий поверх від землі, були для них звичайнісінькою дрібницею. Приземлившись, ельфійка й Вершник стали скрадатися поміж будівлями вбік частоколу.

— Усі, напевно, здивуються, що ми так раптово зникли, — прошепотів Ерагон. — Може, нам варто було почекати й піти, як усі порядні мандрівники?

— Залишатися там аж до самого ранку було дуже ризиковано. Я заплатила за свою кімнату, а це єдине, що насправді хвилює власників. От побачиш, ніхто навіть не помітить, що ми зникли. — Друзі на мить розійшлися, оминаючи з двох боків старого воза, а потім Арія додала: — А для нас зараз найважливіше — не зупинятися. Бо якщо ми десь застрягнемо, то король неодмінно нас знайде.

Коли вони добігли до частоколу, Арія уважно його оглянула й знайшла одну колоду, за яку можна було вчепитися.

— Ти перший, — мовила вона до Ерагона.

— Будь ласка, тільки після тебе, — хотів був здатися чемним юнак.

Нетерпляче зітхнувши, ельфійка тицьнула на свій корсет і прошепотіла:

— Я ж у сукні, а вона значно легша за пару штанів, Ерагоне.

Юнак аж почервонів, коли нарешті збагнув, про що йдеться. Тоді він схопився за верхівку колоди, підтягнувся на руках, допомагаючи собі коліньми, і за мить опинився вгорі, тримаючись за вістря частоколу.

— Лізь далі, — наказала йому Арія.

— Без тебе я нікуди не полізу, — заперечив Ерагон.

— Не будь таким… — хотіла сказати вона, але Вершник урвав її на півслові.

— Варта!

У темряві між найближчими будинками зблиснув ліхтар, а коли постать вартового була вже зовсім недалечко, Ерагон навіть устиг розгледіти меча, якого вартовий тримав напоготові.

Мовчазна, ніби привид, Арія схопилась за колоду й хутко підтягнулася вгору, навіть не допомагаючи собі ногами. Здавалось, вона ковзає вгору за допомогою магії. Коли ельфійка була зовсім близько від Вершника, він схопив її за праву руку й витяг нагору. Тепер вони сиділи на частоколі, наче два казкові птахи, намагаючись не дихати й не робити жодного зайвого руху, доки вартовий проходив під ними. Той водив ліхтарем у різні боки, шукаючи порушників.

«Не дивись на землю, — благав Ерагон, — не дивись угору».

За мить вартовий сховав меча в піхви й продовжив свій обхід, мугикаючи під носа якусь пісеньку.

Ерагон та Арія якнайобережніше, без жодного звуку, зістрибнули з частоколу. Коли юнак приземлився й покотився шкереберть, обладунки в його торбі загрозливо брязнули, але втрачати було вже нічого, тож Ерагон скочив на ноги й дременув геть від Істкрофта. Арія намагалась не відставати. Оминаючи численні ферми, розкидані навколо селища, вони трималися западин і русел пересохлих річок. Кілька разів на них налітали цілі зграї собак, що охороняли будинки фермерів та їхнє хазяйство. Вершник хотів був заспокоїти їх силою своєї свідомості, однак дуже швидко збагнув, що єдиний спосіб примусити собацюг замовкнути, — це вдати із себе дуже наляканих і мерщій тікати геть. Відразу ж потому собаки припиняли свій ґвалт і дуже задоволені, помахуючи хвостами, поверталися до своїх сараїв. Їхня самовпевненість неабияк дивувала Ерагона.