Крістофер Паоліні - Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

— І що б не сталося, — сказав він насамкінець, — Роран і Катріна в жодному разі не повинні дізнатися, що Слоун іще й досі живий. Бо коли вони про це дізнаються, на нас чекає великий клопіт.

Арія сіла на край ліжка і якийсь час розглядала мерехтливий вогник лампи, а потім мовила:

— Ти мав його вбити.

— Може, й так, але я не зміг.

— Ерагоне, ти повівся як боягуз, адже твої почуття не мають ставати на заваді твоїм завданням.

— Справді? — невдоволено спитав Вершник, бо закид Арії неабияк обурив його. — Та будь-хто, у кого був ніж, міг би вбити Слоуна. А те, що зробив я, було в сотню разів складніше.

— Фізично, може, й так, але не морально.

— Я не вбив його тільки через те, що вважав це неправильним. — Ерагон спохмурнів, добираючи слова, за допомогою яких можна було б усе пояснити ельфійці. — Я не… боявся. Це було якесь зовсім інше відчуття. Розумієш… я можу вбивати в бою, проте я не годен вирішувати те, кому дарувати життя, а кому слід померти. Адже в мене нема ані досвіду, ані мудрості… Кожна людина, Аріє, має свою межу, яку їй не судилося перетнути, і коли я дивився на нікчемного Слоуна, то зрозумів, що знайшов її. Віриш, навіть якби я захопив у полон Галбаторікса, то все одно не вбив би його. Я просто привів би його до Насуади й короля Орина. І якби вони прирекли його на смерть, то я б радо відрубав йому голову, проте не раніше. Можеш називати це як тобі заманеться, але я такий, який є, і не збираюся за це вибачатись.

— І що, ти все життя хочеш бути знаряддям у чиїхось руках?

— Я служитиму людям так, як зможу. Я ніколи не хотів влади, адже Алагезії не потрібен іще один король-тиран.

— І чому з тобою все так складно, Ерагоне? — спитала розпачливим голосом Арія, потираючи скроні. — Сам поміркуй — куди б ти не пішов, ти неодмінно вскочиш у якусь халепу. У мене складається таке враження, ніби ти хочеш продертися крізь усі терники, що існують у нашій країні.

— Твоя мати казала те саме.

— І мене це зовсім не дивує… Гаразд, нехай буде, як буде, бо ніхто з нас не змінить власної думки. А зараз ми маємо більш важливі справи, ніж суперечки про мораль та справедливість. Тим не менше, у майбутньому тобі варто було б пам'ятати, ким саме ти є і що ти означаєш для всіх рас Алагезії.

— Я ніколи про це не забуваю, — мовив Ерагон і замовк, чекаючи на відповідь ельфійки, але Арія, схоже, пропустила його слова повз вуха.

Сидячи на краю стола, Вершник додав:

— Ти не мала мене шукати, бо в мене й так усе було б гаразд.

— Можеш казати будь-що, але я не була в цьому впевнена.

— Але як ти мене знайшла?

— Спочатку я довго міркувала над тим, яким саме шляхом ти пробиратимешся до варденів. І на моє превелике щастя, думки привели мене в місцину, що лежить за сорок миль на захід. А потім я знайшла тебе за шепотом землі.

— Аріє, я тебе не розумію.

— Вершник на те й Вершник, щоб йому було дуже складно залишатися непоміченим. І ті, хто має вуха, щоб чути, й очі, щоб бачити, можуть досить легко помітити й зрозуміти всі знаки. Адже птахи співали про твою мандрівку, тварини несли на собі твій запах, а дерева й трава зберігали твої сліди й доторки. А крім того, зв'язок між Вершником і драконом такий сильний, що всі, хто чутливий до сил природи, спокійно можуть його відчути.

— Аріє, колись ти обов'язково маєш навчити мене цього трюку.

— Це не трюк, це просто вміння помічати те, що тебе оточує.

— Але чому ж ти тоді прийшла до Істкрофта? Адже було б значно безпечніше зустрітись зі мною за межами селища.

— Так само, як і тебе, мене привели сюди певні обставини. Ти ж не прийшов сюди з власної волі, правда?

— Авжеж, — юнак розправив плечі, відчуваючи втому від довгої мандрівки, а потім махнув убік її сукні й поцікавився: — Невже ти вирішила відмовитись від сорочки й штанів?

— Так, але тільки на час цієї подорожі, — з ледь помітною посмішкою на вустах відповіла Арія. — Я дуже довго живу з варденами, проте й досі інколи забуваю, що люди намагаються розрізняти чоловіків і жінок за допомогою вбрання. Для мене це дуже дивний звичай, та й хто міг мене до нього привчити, моя мати? Адже тоді вона була на іншому кінці Алагезії. — Арія трохи зам'ялася, так, ніби сказала більше, ніж було потрібно, але миттю себе опанувала й мовила: — В усякому разі… Цю сукню мені довелося вкрасти відразу ж після того, як я залишила варденів, і, схоже, саме через неї я мала клопіт із якимись пастухами.

— Вона якраз твого розміру.

— Я ж чаклунка, і кравець мені ні до чого.