Крістофер Паоліні - Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

Приблизно за п'ять миль від Істкрофта мандрівники нарешті переконалися, що залишились зовсім самі й що їх ніхто не переслідує. Тоді вони спинились біля обвугленого пенька. Ставши на коліна, ельфійка вирила долонями в землі невеличку ямку й сказала: «Адурна, рейза». Тієї ж миті по землі зажебоніли маленькі струмочки й враз наповнили ямку водою.

Потому Арія проказала закляття магічного кристала. На поверхні води з'явилося обличчя Насуади, з якою ельфійка радісно привіталася.

— Моя пані, — шанобливо мовив до неї Ерагон, вклонившись.

— Ерагоне, — лише спромоглась відповісти вона.

Дівчина виглядала дуже стомленою, а від рум'янця на її щоках не залишилось і сліду. Здавалося, ніби вона довгий час страждала на якусь виснажливу хворобу. Поправляючи один зі своїх неслухняних локонів, Насуада звела догори руку, й Вершник побачив безліч бинтів, що прикривали її рани.

— Дякувати Гокукарі, ти в безпеці. Ми так хвилювалися за тебе.

— Мені дуже шкода, що я вас засмутив, але в мене були вагомі причини.

— Ти неодмінно маєш мені про них розповісти, щойно повернешся до табору.

— Як накажете, — відповів Ерагон. — А що це за страшні рани на ваших руках? На вас хтось напав? І чому чаклуни з Ду Врангр Гата вас не зцілили?

— Я наказала їм дати мені спокій. Але годі про це, я все тобі розповім, коли побачимось.

Почувши таку відповідь, юнак лише здивовано похитав головою й замовк.

— Моєму здивуванню немає меж. Я геть не сподівалася, що ти зможеш його знайти, — мовила Насуада до Арії.

— Мені посміхнулась фортуна.

— Може, воно й так, але я вірю, що твої розум і спритність були не менш важливими, ніж посмішка фортуни. Коли ви приєднаєтесь до нас?

— Гадаю, за два або три дні, якщо по дорозі нас не спіткають якісь прикрі пригоди.

— Гаразд, я чекатиму на вас. І відтепер хочу, аби ти зв'язувалась зі мною принаймні раз до полудня й раз до початку ночі. А якщо ви не вийдете на зв'язок, то я вважатиму, що вас захопили в полон, і пошлю за вами Сапфіру з підмогою.

— Але ж ми не завжди зможемо знайти тиху й безлюдну місцину, де можна було б скористатися магією.

— Доведеться пошукати, бо я маю знати, де ви і чи ви в безпеці.

Арія хвильку подумала.

— Якщо я зможу, то саме так і зроблю, але тільки тоді, коли це не буде загрожувати Ерагону, — відповіла вона.

— Домовились.

Скориставшись невеличкою паузою в розмові двох войовничих жінок, Ерагон зазирнув у дзеркало й схвильовано спитав у Насуади:

— Насуадо, а де Сапфіра? Я б хотів хоч трішки з нею поговорити… Адже ми не спілкувалися з того самого дня, як розлучились у Хелгрінді.

— Здається, півгодини тому вона полетіла, аби розвідати, що робиться на наших кордонах. Ти зможеш утримати це закляття, доки я подивлюсь, чи вона не повернулась.

— Спробую, — прошепотіла Арія.

Зробивши один-єдиний крок, Насуада зникла з поля їхнього зору. Якийсь час Ерагон роздивлявся нехитру обстановку її червоного намету — довгий стіл, стілець і ще кілька найнеобхідніших меблів. Потім юнак перевів погляд на потилицю Арії, яка сиділа перед ним навпочіпки. Її густе чорне волосся спадало на один бік і відкривало смугу гладесенької шкіри якраз над комірцем сукні. Це видовище змусило юнака застигнути майже на хвилину, після чого він знесилено похитнувсь і притулився спиною до обгорілого пенька.

За мить до них долинув хрускіт дерева, а потім на поверхні води зблиснула сяюча блакитна луска — то Сапфіра намагалась залізти до червоного намету Насуади. Спочатку Вершник побачив внутрішній бік стегна, потім шип на хвості, а далі мішкувату мембрану її складеного крила і якимось дивом кінчик зуба. Дракон хаотично звивався, намагаючись якомога зручніше влаштуватись перед дзеркалом, що його Насуада використовувала для таємних переговорів. Позаду неї лунали стривожені голоси, й Ерагон, усміхнувшись собі під носа, зрозумів, що його вірний дракон уже розтрощив добру половину меблів. Урешті-решт Сапфіра застигла перед дзеркалом, схилившись до нього так близько, що її велике сапфірове око зайняло ледь не всю калюжу й уважно зиркнуло на Ерагона.

Якусь мить вони дивились одне на одного мовчки, і Ерагон відчув дивний спокій і затишок, що покинув його відтоді, як він розлучився зі своїм драконом.

— Я дуже сумував за тобою, — прошепотів він.

Сапфіра кліпнула у відповідь оком.

— Насуадо, ви ще там?

Голос дівчини був геть приглушений і лунав праворуч від Сапфіри:

— Можна й так сказати.