Крістофер Паоліні - Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

Вона відійшла на кілька ярдів від тунелю й принюхалась до нього, нявкнувши, ніби кішка: «Малий…»

Ерагон ненавидів робити їй боляче й страшенно не любив відпускати її кудись саму, бо в нього виникало таке відчуття, ніби він сам розриває себе навпіл. Горе Сапфіри влилося в його свідомість і, об'єднавшись із його власним стражданням, майже паралізувало юнака. Але він усе ж таки опанував себе й знову сказав: «Гангра! І не здумай повертатись або прислати когось за мною. Усе буде гаразд, я не пропаду. Гангра! Гангра!»

Сапфіра ще раз розпачливо заревіла й неохоче пішла до виходу з печери, а Роран гукнув Ерагонові:

— Ерагоне! Послухай, не роби дурниць. Ти не маєш права ризикувати…

Однак решту речення юнак не розчув, оскільки Сапфіра вже здійнялася вгору. У чистому небі її луска сяяла, ніби блакитні діаманти. Ерагон проводжав її поглядом і вже вкотре переконувався, що його дракон — неперевершене створіння: горде, шляхетне й найкрасивіше з-поміж усіх живих істот на землі. Ані олень, ані лев не могли зрівнятися з величчю дракона в польоті. Відлітаючи, Сапфіра сказала: «Тиждень. Рівно стільки я буду чекати. А потім я повернусь по тебе, Ерагоне, навіть якщо мені доведеться пробиватись повз Торнака, Шруйкана й тисячу всяких чарівників».

Ерагон не сходив з місця, аж доки Сапфіра не зникла з поля зору й доки він не перестав відчувати її свідомості. Потім із важким, ніби свинець, серцем юнак розправив плечі, відвернувся від сонця й усіх яскравих живих речей і зник у пітьмі тунелів.

Ерагон сидів неподалік центра Хелгрінда в залі, помережаній камерами, й купався у світлі свого чарівного червоного ліхтарика, що хоч і освітлював усе довкола, та все ж таки не грів. Свою бойову палицю юнак тримав на колінах.

Він сидів і весь час повторював одну й ту саму фразу прадавньою мовою, а його голос відлунював від каміння. Це була не магія, а швидше, послання до разака, який залишився живим. Те, що казав Ерагон, означало ось що:

«Прийди, о пожирачу людської плоті, і нехай бій поміж нами завершиться. Ти поранений, а я виснажений. Твої брати мертві, а я залишився сам. Ми в однакових умовах. Присягаюсь, що не стану використовувати проти тебе грамаріє і не впіймаю тебе в магічну пастку. Прийди, о пожирачу людської плоті, і нехай бій поміж нами завершиться».

Час, упродовж якого він повторював ці слова, здавався нескінченним: така собі безкінечність у жахливій темній камері, що залишалась незмінною протягом вічності повторюваних слів, порядок і значення яких уже давно втратили для Ерагона будь-який сенс. Та за якийсь час юнакові розбурхані думки вщухли, і його огорнув дивовижний спокій.

Він трохи помовчав із відкритим ротом, а потім насторожено його закрив.

За тридцять футів від нього стояв разак. Із подертого одягу чудовиська скрапувала кров.

— Мій хазяїн не хоче, щоб я тебе вбивав, — прошипів він.

— Але зараз це тебе не обходить.

— Ні. Якщо я загину від твоєї палиці, нехай Галбаторікс вчинить з тобою, як йому заманеться. У нього велике с-серце.

Ерагон не втримався й зареготав:

— Велике серце? Це я захисник людей, а не він.

— Дурне хлопчисько, — голова разака нервово смикнулась, коли він глянув на свого мертвого соратника, який лежав у тунелі.

— Вона була моєю подругою по гнізду. А ти, я бачу, став сильніш-ш-шим відтоді, як ми зус-с-стрілись уперше, Убивце Тіні.

— У мене не було вибору, я мав або вмерти, або перемогти.

— Давай укладемо угоду, Убивце Тіні!

— Яку ще угоду?

— Я останній зі свого роду, Убивце Тіні, а мій рід дуже давній, тож я не хочу, щоб про нього забули. Чи не міг би ти у своїх піснях та легендах бодай інколи нагадувати своїм братам по крові про нас і про той жах, який ми їм вселяли?

— Але навіщо мені це робити?

Ударивши дзьобом об свої вузькі груди, разак видав дивний звук і якийсь час белькотів щось сам до себе.

— Бо я… — сказав він урешті-решт, — я відкрию тобі одну велику таємницю.

— То давай, розказуй.

— Спочатку дай мені с-с-с-слово, що не одуриш мене.

— Ні. Розказуй… Тільки почувши твою таємницю, я вирішу, погоджуватись мені чи ні.

Спливло понад хвилину, однак жоден із них не зрушив зі свого місця, хоч м'язи Ерагона повсякчас перебували в напрузі, адже юнак був готовий до несподіваного нападу. Разак укотре заверещав, дзьобнув себе в груди й нарешті сказав:

— Він майж-ж-же знайшов ім'я.

— Хто знайшов?

— Галбаторікс.

— Чиє ім'я?