Крістофер Паоліні - Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

«Невже я так сильно змінився, — спитав себе Ерагон, — що можу зробити те саме? Роран казав правду, я вбивав, але тільки на полі бою… проте ось так… ніколи…»

Вершник роззирнувся. Він побачив, як Роран збив останню петлю на дверях Катріниної камери. Відкинувши молота, він хотів був вибити двері всередину, але, схоже, вигадав щось краще й спробував їх підняти. Двері й справді піднялись приблизно на дюйм, але потім застрягли й захиталась у нього в руках.

— Допоможи мені! — крикнув він. — Я не хочу, аби двері впали на неї.

Ерагон знову глянув на нещасного м'ясника. У нього не залишалося часу на роздуми, але він і досі не знав, що робити…

— Ерагоне!

«Я не знаю, що діяти, — крутилось Ерагонові в голові. — Убити Слоуна — не можна, відвести його до варденів — теж не можна. Хіба пошукати якогось іншого виходу».

Звівши руку догори, немовби благословляючи м'ясника, Ерагон прошепотів: «Слітха». Тієї ж миті наручники Слоуна клацнули, і він упав на підлогу й провалився в глибокий сон. Пересвідчившись, що закляття подіяло, юнак замкнув камеру й наклав на неї охоронне закляття.

«Ну й що ти вирішив, Ерагоне?» — спитала Сапфіра.

«Почекай, будь ласка. Коли ми знову будемо разом, я все тобі поясню».

«Але що ти поясниш? Ти й досі не знаєш, що будеш робити».

«Дай мені трішки часу, і я знатиму».

— Що там таке? — поцікавився Роран, коли Ерагон узявся за двері з іншого боку.

— Я знайшов Слоуна. Здається, він мертвий…

Очі Рорана зробились великими й круглими:

— Що?

— Схоже на те, що йому скрутили в'язи.

Якоїсь миті Ерагон злякався, що Роран може йому не повірити, проте його брат тихо прошепотів:

— Може, воно й на краще. Ти готовий? Раз, два, три…

Напружившись, вони зняли важкі двері із завісів і кинули їх у коридор так, що кам'яним тунелем пішла луна. Не вагаючись ані секунди, Роран кинувся до камери, яку освітлював один восковий світильник. Ерагон побіг за ним.

Перелякана Катріна забилась у куточок залізного ліжка.

— Не чіпайте мене, беззубі тварюки! Я… — дівчина не встигла договорити, бо втратила дар мови.

Її обличчя було бліде й брудне, але на ньому засяяла така ніжність і відданість, аж Ерагон мимохіть подумав, що ніколи не бачив такої краси.

Не зводячи очей з Рорана, Катріна підвелася й торкнулася його щоки тремтячими руками.

— Ти прийшов…

— Я прийшов.

З Роранових очей котилися сльози щастя, і він пригорнув Катріну до грудей. Здавалося, він більше ніколи не випустить її зі своїх обіймів.

Потім Роран тричі поцілував її в губи, а Катріна наморщила носика й вигукнула:

— Ти відпустив бороду!

З усього, що вона зараз могла сказати, це було найменш очікуваним, до того ж вона вигукнула це з таким подивом, що Ерагон не зміг стримати посмішки.

Нарешті дівчина помітила й Ерагона. Вона глянула на юнака й пильно зазирнула йому в очі:

— Ерагоне, це ти?

— Так.

— І тепер він Вершник дракона, — сказав Роран.

— Вершник? Ти маєш на увазі… — дівчина на мить примовкла, ошелешена несподіваною новиною. Глянувши на Рорана, як на єдиного у світі захисника, вона сховалась за його спиною, щоб бути подалі від Ерагона.

— А як ви нас знайшли? І хто тут іще з вами? — поцікавилась вона трохи згодом.

— Я все тобі розповім, але пізніше. А зараз нам треба якнайшвидше забратися з Хелгрінда, доки по нас не прийшла ціла Імперія.

— Стривай! А як же мій батько? Ви знайшли його?

Роран глянув на Ерагона, потім на Катріну й тихо сказав:

— Ми прийшли надто пізно.

Катріна здригнулась, заплющила очі, і по її щоці скотилась одна-єдина сльоза.

— Хай буде так.

Доки вони розмовляли, Ерагон, приховуючи свої думки від Сапфіри, намагався придумати, що робити зі Слоуном. Вершник був майже впевнений, що дракон нізащо не схвалив би його ідеї, однак тільки вона, попри всю свою ризикованість, видавалась йому реальною.

Облишивши роздуми, Ерагон став діяти, адже він мав багато чого зробити, а часу було обмаль. «Джиєрда!» — вигукнув юнак і махнув рукою вбік кайданів, у які була закута Катріна. Спалахнувши снопом синіх іскор, вони розлетілися на друзки, а Катріна аж підстрибнула від несподіванки.

— Магія, — зачаровано прошепотіла вона.

— Це дуже просте закляття, — сказав Ерагон і потягнувся рукою до дівчини. Швидше за все, вона ще й досі його боялася, бо вся зіщулилась і затремтіла.

— Не бійся, Катріно. Я просто хочу пересвідчитись, що ані Галбаторікс, ані хтось із його чаклунів не наклав на тебе заклять-пасток і не змусив дати присягу прадавньою мовою.