Крістофер Паоліні - Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

— А як же я? — спитав Ерагон.

— Ти маєш залишатися тут, аж доки ми не дізнаємось, що Аз Свелдн рак Ангуін чи якийсь інший клан не зібрав великі сили, аби вдруге спробувати тебе вбити. До того ж, ніхто не повинен знати, чи ти живий, чи мертвий, а чи смертельно поранений. Чим довше ми зберігатимемо це в таємниці, тим непевніше почуватимуться наші вороги.

Спочатку Ерагон був погодився з усім, що сказав йому Орик, але побачивши, як гном заметушився, даючи своїм підлеглим десятки наказів, став почуватися геть безпорадним. Урешті-решт Вершник схопив Орика за руку й палко зашепотів йому на вухо:

— Якщо я сидітиму тут і витріщатимусь на стіну, доки ти будеш шукати тих покидьків, які наважились на мене напасти, то я згризу собі всі нігті аж до кісток. Адже має бути хоч щось, чим я можу допомогти. Як щодо Квесторка? У нього є родина в Тронжхеймі? Їм уже хтось повідомив про героїчну смерть їхнього сина? Бо якщо цього ще ніхто не зробив, я був би згоден принести до його дому цю сумну звістку, бо він помер, захищаючи саме мене.

Орик поговорив зі своїми охоронцями й дізнався від них, що в Квесторка й справді є родина, яка мешкає під Тронжхеймом. Почувши таке, гном пробурчав собі під носа якесь дивне слово своєю мовою.

— Це мешканці глибини, — мовив він, — кнурлани, що покинули земну поверхню заради підземного світу. Вони виходять нагору дуже рідко, живучи зазвичай під Тронжхеймом і Фартхен Дуром. Ці місця заміняють їм справжню землю, адже більшість із них так звикли до тунелів і коридорів, що геть забули, який вигляд має справжнє сонце. Не знав, що Квесторк був одним із них.

— То ти не проти, якщо я піду й провідаю його родину? — спитав Ерагон. — У цих кімнатах є сходи, які ведуть униз, правда ж? Отже, я зможу піти звідси так, що жодне вороже око цього не помітить.

Орик трохи подумав, а потім кивнув:

— Ти маєш рацію. Шлях униз і справді доволі безпечний, до того ж навряд чи хтось здогадається шукати тебе серед мешканців глибини. Якщо вже тебе хтось і шукатиме, то шукатиме саме тут, у моїх печерах і тунелях. Гаразд. Іди й не повертайся аж доти, доки я не пришлю за тобою гінця, навіть якщо родина Морд прожене тебе й тобі доведеться тинятися між сталагмітами до самого ранку. Але будь обережний, брате… Мешканці глибини дуже болісно реагують, якщо хтось намагається образити їхню честь… І в них дуже дивні звичаї. Тримайся з ними обережно, так, ніби мандруєш печерою з гнилого сланцю, гаразд?

Відразу ж потому, дочекавшись, поки до його охоронців приєднається Транд і перекладач Хюндфаст, Вершник позичив у Орика короткого меча, почепив зброю собі на пояс і попрямував до найближчих сходів, які мали вивести його до глибоких підземель, де йому ще жодного разу не доводилося бувати.

Знайшовши Глумру, юнак у кількох словах розповів їй про героїчну смерть Квесторка й тепер мовчки сидів у її хатині, сумно поглядаючи, як мати оплакує загибель сина, і намагаючись зрозуміти бодай щось із її безладного белькотіння.

На обличчі Глумри був такий смуток і жаль, що Вершник не стримався й відвів очі, розглядаючи зелену стеатитову піч із напівзатертим різьбленням, яка тулилася попід однією зі стін. Потому його погляд став блукати кімнатою — від зелено-коричневого килимка, що лежав перед вогнищем, до бідона, і далі — до провіанту, який звисав із балок, що тримали стелю. Під круглим вікном із лавандового скла стояв важкий дерев'яний ткацький верстат.

Ерагон так поринув у споглядання, що геть не помітив, як Глумра скочила зі стільця, підбігла до робочого столу й поклала ліву руку на дошку для різання. Перш ніж Вершник устиг її зупинити, жінка-гном схопила ножа й відрубала собі половину мізинця, запричитавши іще голосніше й скрутившись від болю.

Побачивши таке жахіття, Ерагон мимохіть зойкнув і геть розгубився, не знаючи, що йому робити — залишатись на місці чи спробувати зупинити Глумру, доки та не завдала собі ще більшої шкоди. За мить він розкрив був рота, збираючись спитати, чи не хоче та, щоб він загоїв її рану, проте враз передумав, згадавши, як Орик розповідав йому, що мешканці глибини напрочуд вразливі й мають дуже дивні звичаї. «Адже немає жодних гарантій, що, коли я запропоную їй допомогу, вона не поцінує це як образу», — подумав Ерагон і повернувся на свій крихітний стілець.

За мить Глумра гордо розправила плечі, глибоко вдихнула на повні груди, а потім залила скалічений палець бренді, обробила його якоюсь жовтою маззю й забинтувала руку. Невдовзі вона знову сиділа навпроти Ерагона, ховаючи в долоні своє бліде, ніби місяць, обличчя.