Крістофер Паоліні - Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

«Я ще ніколи не зустрічав когось, хто був би схожий на тебе», — подумав Вершник, пильно зазираючи їй в очі.

Невдовзі після півночі у двері хатинки хтось постукав. Хюндфаст впустив усередину кремезного гнома, вбраного в обладунки, і той нетерпляче став переминатися з ноги на ногу, сторожко поглядаючи на вікна, двері й темні закутки. Потому він вимовив кілька фраз прадавньою мовою, вітаючи Вершника. Це був посланець Орика:

— Я Фарн, син Флосі… Арджетламе. Орик просив, щоб ти якомога швидше повертався на територію Інгейтум. У нього є для тебе дуже важливі новини.

Коли Вершник мерщій кинувся до дверей, Глумра встигла схопити його за руку своїми міцними, ніби викутими зі сталі, пальцями. Пильно глянувши йому в обличчя, вона прошепотіла:

— Пам'ятай про свою клятву, Убивце Тіні… І не дозволь тим потворам, що вкрали життя мого сина, залишитись без покарання!

— Цього ніколи не буде, — пообіцяв він.

Підійшовши до дверей Орикової зали, Вершник подав знак вартовому, і той миттю прочинив обидві стулки.

За дверима була довга кімната з трьома круглими, оббитими червоною тканиною стільцями. Стіни прикрашало безліч гобеленів і магічних ліхтарів, а на стелі хтось із живописців Інгейтум майстерно відтворив картину однієї з найбільших битв у історії гномів.

Посеред зали, радячись із кількома воїнами та сивобородими гномами, що належали до Дургрімст Інгейтум, стояв Орик. Коли Вершник зупинився за кілька кроків від них, гном повернувся до нього й мовив із набурмосеним виразом:

— Дуже добре, що ти не спізнився! Хюндфасте, можеш повертатися до своєї казарми, нам слід поговорити один на один.

Ерагонів перекладач шанобливо схилився й зник в одній з арок, вистукуючи підборами своїх чобіт по полірованій агатовій підлозі. Коли той не міг їх почути, Вершник спитав:

— Ти що, не довіряєш йому?

Орик тільки знизав плечима:

— Я вже не знаю, кому можна довіряти, а кому — ні. У всякому разі, чим менше гномів знатимуть те, про що ми зараз говоритимемо, тим мені буде спокійніше. Нам геть непотрібно, щоб представники інших кланів дізналися про нашу розмову, бо якщо це станеться, то війни поміж кланами навряд чи вдасться уникнути. — По цих словах гноми, що стояли за Ориковою спиною, стривожено зашепотіли.

— То які у вас новини? — схвильовано поцікавився Ерагон.

Орик тим часом зробив знак, і купка гномів швиденько розступилась. За їхніми спинами Вершник побачив трьох закривавлених зв'язаних воїнів. Один із них відчайдушно застогнав, брикнув у повітрі ногами, проте йому так і не пощастило вибратись з-під своїх побратимів.

— Хто вони? — спитав Ерагон.

— Я попрохав кількох наших ковалів обстежити кинджали, з якими на вас напали вороги, — відповів Орик. — Вони сказали, що їх виготовив не хто інший, як Кієфна Довгоносий, коваль-зброяр нашого клану, що має велику славу серед нашої раси.

— Виходить, він може сказати нам, хто саме купив у нього ці кинджали, і тоді ми дізнаємось імена наших ворогів!

Дослухавши Вершника, Орик голосно зареготав:

— Навряд чи… Але ми точно знаємо, що від Кієфна ті кинджали потрапили до одного зі зброярів Далгона, а той продав їх якійсь кнурлаф…

— Кнурлаф? — перепитав Ерагон.

Орик ураз спохмурнів:

— Жінці… Жінці із сімома пальцями на кожній руці… Саме їй він продав кинджали близько двох місяців тому.

— І ти знайшов її? Адже серед вашої раси не так уже й багато жінок мають по сім пальців на руках!

— На жаль, це не таке вже й диво, — відповів Орик. — Але як би там не було, нам дуже швидко пощастило знайти цю жінку в Далгоні. Мої воїни влаштували їй допит, і вона зізналася, що належить до клану Дургрімст Награ. Так чи так, а діяла вона не за наказом своїх ватажків. Її найняв якийсь невідомий гном, що попрохав купити ці кинджали в зброяра, а потім передати їх торговцеві вином, який мав забрати зброю з Далгона. Той невідомий не сказав їй, куди саме мають потрапити кинджали, але дехто з торговців міста розповів, ніби бачив, як він повернувся до одного з міст, що належать Дургрімст Аз Свелдн рак Ангуін.

— То це були вони! — скрикнув Ерагон.

— Так… Або ж комусь дуже хотілося, щоб ми вважали, ніби це були саме вони. Тому ми стали шукати нових доказів… — В Орикових очах спалахнули блакитні іскорки, і він звів догори вказівного пальця: — І завдяки одному дуже хитрому закляттю таки віднайшли в тунелі сліди нападників, які вели до пустельної площі на дванадцятому рівні Тронжхейма. Та, в свою чергу, має вихід до допоміжної зали в південному шипі західного квадранта… Ех… — скрушно махнув рукою гном. — Усе це не так важливо, проте якось мені обов'язково треба навчити тебе орієнтуватися в Тронжхеймі, аби ти самотужки міг дістатися туди, куди тобі буде потрібно. Словом, сліди вивели нас до покинутого складу, де ми й знайшли оцих трьох, — Орик тицьнув пальцем на зв'язаних гномів. — Вони геть не чекали нашої появи, тож нам пощастило захопити їх живими, хоч вони й намагалися себе порішити. Потому ми проникли до їхніх свідомостей, хоч це було ой як нелегко, і витягли з них усю правду. — Орик знову показав на полонених: — Саме вони дали нападникам кинджали й чорний одяг, а потім нагодували й пояснили, як саме слід діяти під час замаху.