Крістофер Паоліні - Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

— Мені потрібен меч, справжній меч Вершника.

Ранковий теплий вітер несподівано змінив напрямок, тож Сапфірі, щоб продовжити свій стрімкий лет над випаленою сонцем долиною, довелося розвернути крила під іншим кутом. На мить вона задоволено заплющила очі, відчуваючи, як її блакитну луску пестять теплі вранішні промені. Вона мерехтіла й переливалася. Сапфіра знала, що всі, хто зараз бачить її із землі, повинні були зачудовано пороззявляти роти. І від однієї лиш думки про це дракон задоволено муркнув, відчуваючи себе найпрекраснішим створінням в усій Алагезії. Адже хто ще, окрім неї, міг похвалитися такою гладесенькою лускою, таким довгим хвостом, такими прозорими крилами, такими гострими пазурами й такими білими іклами? Ані Глаедр зі своєю скаліченою лапою, ані раби Галбаторікса Торнак із Шруйканом не були їй рівнею. До речі, двох останніх Сапфіра взагалі не вважала за драконів, бо який порядний дракон міг жити в неволі й виконувати накази найжахливішого деспота на землі? А крім того, усі троє були самцями, тож їм навіть мріяти не доводилось про ту граційність, з якою Сапфіра розтинала своїми крилами повітряні хвилі. Схоже, вона й справді була найкращим створінням в усій Алагезії, та інакше й бути не могло.

Розмірковуючи так, дракон задоволено вигнувся від кінчика свого носа аж до кінчика хвоста. День починався пречудово. Повітря огортало Сапфіру, ніби тепле гніздо, вона смачно попоїла, а навкруги було чисте й погоже небо. Кружляючи попід хмарами, вона пильнувала, аби десь на обрії не з'явились вороги, готова роздерти їх на дрібнесенькі шматочки й спопелити.

Її радість затьмарювала тільки одна думка — думка про те, що вона дуже давно не бачилась зі своїм Вершником. І чим більше вона про це думала, тим дужче в неї псувався настрій. Сапфірі понад усе хотілося, щоб Ерагон зараз був разом із нею й теж тішився погожою чудовою дниною. Але, розуміючи, що це неможливо, дракон лиш роздратовано загарчав і випустив у повітря цівку синього вогню. «І навіщо я примусила його послухатись Насуадиного наказу й вирушити в ці трикляті гори? — думала Сапфіра. — Чекай тепер, доки він вийде з Тронжхейма на зв'язок і покличе мене до себе».

Потому в її серці виникло якесь дуже неприємне відчуття. «Щось тут не те, — мовила вона сама до себе. — Я відчуваю, що мій малий потрапив у небезпеку… А я нічим не можу йому допомогти…»

Глибокий смуток Сапфіри можна було зрозуміти, адже вона від самого народження ділила з Ерагоном усі радощі й усе горе свого життя. Він був частиною її самої, а вона була частиною його. І цей зв'язок між ними міцнішав з кожним днем. Якби Ерагон, крий боже, загинув, а Сапфіри в цей час не було б поруч, тоді життя цілковито втратило б для неї сенс. Тоді вона знайшла б його вбивць і роздерла б їх на дрібні клаптики, а потім полетіла б до Галбаторікса, що багато-багато років тримав її в ув'язненні, й зробила б усе можливе, щоб порішити його, навіть якби це означало для неї вірну смерть.

Сапфіра знову невдоволено загарчала й клацнула зубами, намагаючись схопити якогось горобця… Схоже, в його маленькій голівці було так мало мізків, що він навіть не підозрював, яка небезпека на нього чатувала. Та сьогодні щастя було на його боці — дракон промазав, через що його кепський настрій зробився просто паскудним. Якоїсь миті Сапфіра вагалася, чи варто їй кинутися в погоню за пташкою, проте невдовзі відмовилась від цієї затії, вирішивши, що двох кісточок разом із трьома пір'їнами їй не вистачить навіть на один зуб.

Заклавши крутий віраж, дракон став вивчати землю, що була далеко-далеко під ним. Він мав такий гострий зір, що міг порахувати кожну пір'їнку на спині яструба, який кружляв на тисячу футів нижче, видивляючись собі жертву на ланах біля річки Джиєт. Він також міг бачити коричневе хутро зайця, що дременув до нори, міг розгледіти в густому чагарнику невеличке стадо оленів. А ще — він задоволено дослухався до наполоханих криків інших тварин, що попереджали своїх родичів про страшне чудовисько, яке витало в небесах. І це було правильно, адже їжа мала його боятися. Сапфіра дуже любила відчувати страх маленьких тварин, а якби він раптом колись перестав їй подобатись, це означало б тільки одне — їй уже час помирати.

На одну лігу вище за течією річки Джиєт дракон помітив загін варденів, що згори нагадував стадо червоних оленів. Повстанці прибули до переправи ще вчора, й відтоді на іншому боці річки опинилася лише третина солдатів, включно з ургалами й кіньми. Річку довелося переходити вбрід, тож вояки рухались настільки повільно, що Сапфірі часом здавалося, ніби ці солдати так ніколи нікуди й не дістануться, повмиравши під час мандрівки від власної старості. «А було б некепсько, якби вони вміли літати», — скрушно зітхнувши, подумав дракон. Його завжди страшенно цікавило, чому це люди ще й досі цього не навчились. Адже літати було так легко, і Сапфіру ніколи не переставало дивувати, чого всі інші створіння постійно залишаються на землі. Навіть Ерагон, попри те, що вже безліч разів здіймався разом із нею в небеса, усе одно дуже любив землю, хоч і міг літати разом із нею, вимовивши всього-на-всього кілька нескладних заклять. Утім дракон заспокоював себе думкою про те, що істот, які ходять на двох ногах, мають круглі вуха та роги або ж є такими низенькими, що їх легко можна розчавити однією лапою, часом просто неможливо збагнути.