Крістофер Паоліні - Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

Вершник зробив крок уперед, та вмить зупинився й застогнав від раптового спалаху болю десь поміж лопатками. Він хотів був дістатись туди рукою, проте біль був настільки сильний, що він ледь не втратив свідомість, змушений притулитися до стіни. Прийшовши до тями, юнак знову зиркнув на гномів. «Певно, у мене на спині жахливі опіки», — подумав він.

Вершник спробував опанувати себе й вимовив два закляття, що, за словами Брома, мали зцілювати опіки. За якийсь час юнак полегшено зітхнув, відчуваючи, як біль швидко зникає, так, ніби на його спину хлюпнули крижаної джерельної води.

— Ви поранені? — гукнув він до гномів, коли охоронці зашкутильгали в його бік.

Гном, який узяв на себе командування після смерті ватажка, спохмурнів, поплескав себе долонею по правому вусі й похитав головою.

Ерагон пробурмотів іще одне закляття й тільки тоді помітив, що не чує власного голосу. Укотре видобувши зі свого нутра запаси енергії, юнак вимовив нове закляття й відновив собі слух, відчуваючи, як усередині вух щось засвербіло.

— Ви поранені? — перепитав він іще раз.

Гном, який стояв праворуч від нього, кремезний парубок із кудлатою бородою, закашлявся, виплюнув на долівку грудку крові й лиш тоді загорлав:

— З нами не сталось нічого такого, чого б не вилікував час. А що з тобою, Убивце Тіні?

— Усе гаразд… Житиму…

Простукуючи підлогу ногою, перш ніж зробити новий крок, Ерагон підійшов і схилився над Квесторком. Він сподівався, що того ще можна видряпати з пазурів смерті. Та вдруге глянувши на страшну рану гнома, юнак скрушно похитав головою й лиш розвів руками, мовляв, тут уже нічого не вдієш.

Як після кожного бою, Вершник відчував у роті гіркоту.

— А чому вибухнув ліхтар? — нарешті спитав він.

— Ці ліхтарі наповнені жаром і світлом, Арджетламе, — відповів один з охоронців. — Якщо його розбити, то вся енергія вихлюпується назовні, й тоді краще бути подалі від нього.

— А ви знаєте, з якого клану були нападники?

Гном із обскубаною бородою обстежив одяг кількох із них.

— Барзул! — сказав він. — На їхньому одязі немає нічого такого, за чим би можна було розпізнати клан, Арджетламе. Але всі вони мають ось це…

Потому гном підняв із долівки браслет, сплетений із кінського волосся й прикрашений відполірованими аметистами.

— І що це означає?

— Цей різновид аметистів, — мовив гном і постукав по каменю брудним від кіптяви нігтем, — росте тільки в чотирьох місцях Беорських гір… І щонайменше три з них належать Аз Свелдн рак Ангуін.

Ерагон спохмурнів.

— Виходить, цей напад організував Грімстборітхн Вермунд?

— Важко сказати напевно, Арджетламе. Адже ці браслети спокійнісінько міг залишити і якийсь інший клан. Може, вони замітають сліди й хочуть, аби ми думали, що це були саме Аз Свелдн рак Ангуін. Але… я б, не вагаючись, поставив цілий віз золота на те, що це справа рук Аз Свелдн рак Ангуін.

— Хай їм чорт, — буркнув Ерагон. — Хто б це не був, усе одно — хай їм чорт. — Потому він міцно стис кулаки, щоб приховати тремтіння рук, й буцнув носком чобота один із ворожих кинджалів. — Цих гномів і їхню зброю охороняли магічні закляття, які вимагають стільки енергії, що я не маю ані найменшого уявлення, хто їх наклав… Накладання заклять — справа складна й небезпечна… — Ерагон пильно глянув на кожного зі своїх охоронців: — Будьте моїми свідками, бо я присягаюсь, що не пробачу цього нападу й покараю того, хто винен у смерті Квесторка. І який би клан не послав цих убивць, усі його члени пошкодують про той день, коли народились на світ… Напавши на мене, вони напали на Дургрімст Інгейтум. Я присягаюсь вам як Вершник дракона і як член клану Дургрімст Інгейтум і прошу, щоб ви закарбували в пам'яті кожне слово моєї обіцянки.

Гноми шанобливо схилили голови перед Ерагоном, а той, що мав обскубану бороду, відповів:

— Ми зробимо так, як ти скажеш, Арджетламе. Твої слова засвідчують неабияку повагу до честі славетного Ротгара.

Потому гноми трохи помовчали.

— Який би це клан не був, — сказав перегодом один із них, — здійснивши напад на тебе, його члени порушили святий закон гостинності, і я б посоромився називати їх навіть щурами, бо це надто велика честь для них… Вони… Вони — менкнурлан. — Гном гнівно сплюнув на підлогу, і решта його братів зробили так само.

Ерагон мимохіть посміхнувся, аж надто завзятими виглядали його охоронці в ту мить, і попрямував туди, де залишились рештки його шаблі. Ставши на коліна, Вершник провів кінчиком пальця по одному зі шматочків металу. «Схоже на те, що енергія мого удару була більшою за ту, яку я вклав у охоронне закляття зброї», — подумав він і ледь чутно прошепотів: