Крістофер Паоліні - Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

Коли один із поверхів вулиці перетинали кілька гномів Аз Свелдн рак Ангуін, Ерагон увесь напружився, не знаючи, чого від них можна чекати. Немовби за командою, гноми повернули свої голови вбік Вершника, але він не міг розгледіти їхніх облич, оскільки ті ховали їх під пурпуровими вуалями й ніколи не з'являлися на люди якось інакше. Проходячи повз Ерагона, останній із гномів плюнув йому під ноги, а потім зник разом зі своїми братами в одній із численних арок.

«Якби Сапфіра була тут, де б і поділася ваша зухвалість», — подумав Ерагон.

Приблизно за півгодини юнак дістався кінця тунелю. І хоча він безліч разів бував тут раніше, його знову й знову сповнювало відчуття захвату, коли він опинявся поміж колонами з чорного оніксу, які були прикрашені жовтими цирконами, втричі більшими за самого юнака. Потому він зайшов до круглої зали, розташованої в самісінькому серці Тронжхейма.

Та мала тисячу футів у діаметрі, а на її сердоліковій підлозі було накреслено дванадцять пентаграм герба Дургрімст Інгейтум, а також першого короля гномів — Коргана, який знайшов Фартхен Дур під час видобування золота. У чотирьох протилежних кінцях зали були проходи до інших, менших зал. Ерагон звів очі догори й мимохіть здригнувся, вкотре усвідомлюючи, що стелі над ним не було. За кілька миль майоріла лиш ледь помітна блакитна цяточка неба. Юнак пригадував, що десь там, угорі, має бути стайня дракона, де він мешкав разом із Сапфірою ще до того, як Арія розбила Зоряний Сапфір.

Денне світло майже не проникало на дно Тронжхейма, через що гноми часто називали його Містом Вічних Сутінків. Вони освітлювали цю залу багатьма магічними ліхтарями, вимикаючи їх тільки влітку опівдні, коли сонячному промінню все ж таки щастило пробиватися в нетрі міста-гори.

Ліхтарі були на кожній колоні аркади, що окреслювали всі рівні Тронжхейма, проте ще більше їх було попід входами безлічі невідомих кімнат, а також коридорів, які вели до Вол Турін, Нескінченних Сходів, що спіраллю пронизували гору від самісінької її верхівки аж до підніжжя. Магічні ліхтарі сяяли різними кольорами, тож Вершникові часом здавалося, ніби вся зала була розцяцькована коштовним камінням.

Однак їхнє сяйво видавалося просто нікчемним поруч із найбільшою гордістю всього народу гномів — Ісідар Мітрім. Прямісінько посеред зали гноми звели дубовий поміст, що мав шістдесят футів у діаметрі, й шматочок до шматочка ретельно викладали скалки розбитого Зоряного Сапфіра.

А ті шматки, яким гноми не знайшли місця, було складено в ящики, помережані рунами. Майстри, які відновлювали сапфір, виставили ящики вздовж західної стіни однієї з великих кімнат, що прилягали до зали. Над ними порпалося майже три сотні гномів, намагаючись поєднати скалки докупи, щоб відродити найбільшу гордість нації.

Кілька хвилин Вершник спостерігав за їхньою кропіткою працею, а потім перевів погляд на підлогу, об яку розбився Смерк, увійшовши до Тронжхейма зі своїми ургалами. Юнак постукав по ній носком чобота, марно намагаючись знайти бодай якісь сліди заподіяної Смерком шкоди. Проте жодних слідів не лишилося — ретельно працюючи кожного дня, гноми вже давно прибрали й відремонтували все, що могло нагадувати про битву у Фартхен Дурі, коли, ясна річ, не брати до уваги розбитого Зоряного Сапфіра. Якоїсь миті Ерагонові здалося, що в цій залі було б конче потрібно встановити меморіал, аби кожне наступне покоління не забувало ціну крові, яку гноми й вардени сплатили у війні з Галбаторіксом.

Крокуючи залою, Вершник чемно кивнув Скегові, худому й височенькому як на свою расу, гномові, що стояв на помості й замислено розглядав Зоряний Сапфір. Той належав до Дургрімст Гедтралл, тож Ерагон уже не раз зустрічав його раніше. Саме йому король Ротгар довірив відновлення найбільшої коштовності раси.

Скег привітно посміхнувся юнакові у відповідь і махнув рукою, припрошуючи його зійти на поміст. Коли Ерагон опинився на грубих дошках, в очі йому вдарило безліч тонких і гострих, ніби голки, промінчиків, які відбивали скалки Зоряного Сапфіра. Його верхівка нагадала Вершникові річку Анору наприкінці зими, коли її крига безліч разів танула й розмерзалася, вкриваючись тисячами тріщинок і будучи надто небезпечною, аби по ній вільно ходити. От тільки сапфір, на відміну від криги, спалахував рожевим та оранжевим кольорами.

— Як просувається робота? — поцікавився Ерагон.

У відповідь Скег тільки знизав плечима й змахнув у повітрі руками, ніби метелик крилами.