Крістофер Паоліні - Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

Якоїсь миті Міцному Молоту навіть здалося, що ані йому, ані комусь із його друзів не пощастить пережити цієї божевільної ночі, адже легше було вбити змію, ніж цих потвор Галбаторікса. «Що ж це коїться! — подумки проказав він. — Ти обчухруєш їх до самих кісток, а вони все одно не хочуть здихати!» Більше Роран нічого не встиг подумати, бо супротивник із дивовижною швидкістю кинувся вперед, а його меч зблиснув, ніби язик полум'я.

Бій обертався на якесь нічне жахіття. Через магічне світло вода й обладунки ворожих воїнів набули дивних кольорів. Самі ж солдати відкидали на поверхню швидкоплинної річки довгі, тонкі й гострі, як бритва, тіні. А довкола панувала глибока ніч.

Роран знов і знов відбивався від воїнів, які вилазили з води, щоб його порішити. Він завдав їм таку кількість ударів, що вони поступово втрачали людську подобу, проте вперто не хотіли помирати. Після кожного удару на поверхні води з'являлися чорні плями крові, що нагадували розлите на підлозі чорнило. Невдовзі Міцний Молот відчув, як починає поволі втрачати здоровий глузд, адже як би відчайдушно він не вимахував своєю зброєю, скільки б ворожих воїнів не поглинали швидкі хвилі безіменної річки, на їхньому місці з'являлися все нові й нові чудовиська, що норовили позбавити його життя. Та найдужче юнака виводив із рівноваги їхній божевільний регіт.

Аж раптом запала тиша.

Залитий кров'ю й потом, Роран кинув на берег свого щита. Він стояв по коліна у воді, здійнявши над головою молот. Він не міг повірити, що перед ним нікого не було. Юнак тричі роззирнувся навсібіч, однак помітив тільки мертве вороже тіло, яке швидко пливло за течією в темній воді.

За мить хтось схопив його за праву руку. Роран щосили смикнув її, але враз заспокоївся — поруч стояв Карн. Виснажений чарівник насилу переводив подих.

— Ми перемогли, Роране! — тихо сказав він. — Чуєш? Їх більше нема! Ми їх знищили!

Роран опустив руки й закинув голову. Він був надто знесилений, аби говорити. Йому здавалось, що саме зараз його почуття мали б стати напрочуд гострими, натомість не відчував нічого, крім тупого болю й невимовної порожнечі. Правду кажучи, Міцний Молот був навіть щасливий, що все відбувається саме так, інакше він неодмінно з'їхав би з глузду.

— Перевірити вози! — гукнув Мартланд. — І швидше. Скоріше впораєтесь — скоріше заберемося із цієї триклятої місцини! Карне, займися Велмаром. Мені дуже не подобається його рана.

Зібравши докупи рештки волі, Роран вийшов із води й почвалав берегом до найближчого воза. Лиш дев'ятеро варденів були в змозі самостійно триматися на ногах, проте Роран радів уже бодай цьому, оскільки гадав, що їх узагалі залишилось двоє чи троє.

Неподалік від нього по табору браво крокував Мартланд Рудобородий. Аж раптом з-під купи тіл вистрибнув один із ворожих солдатів. Він блискавично змахнув мечем і відрубав графові долоню. Той скрикнув від болю, але тут-таки відпрацьованим рухом вибив зброю з рук ворога, звалив його на землю ударом в обличчя, став коліном на горлянку, а потім дістав кинджал і встромив його в голову. Потім граф підібрав шматок своєї руки, затис його під лівою пахвою й крикнув воїнам, що кинулись були до нього:

— Облиште мене! Це всього-на-всього подряпина! Мерщій до возів! А якщо ви, ледацюги, будете баритися, то в мене борода посивіє від люті! Ворушіться!

Вояки хутко кинулись до обозу. Один тільки Карн залишився непорушно стовбичити на своєму місці. Мартланд спохмурнів.

— Це й тебе стосується! — крикнув він. — Ворушись, інакше тобі всиплять різок за те, що ти не виконуєш наказів командира!

Карн навіть не ворухнувся. Поцінувавши це як відвертий непослух, розлючений граф так сильно тупнув ногою, що його відрубана долоня випала з-під пахви.

Карн миттю підняв її із землі.

— Я міг би повернути її на місце, — сказав він, — але мені знадобиться кілька хвилин.

— Віддай сюди! — гаркнув Мартланд і вихопив у Карна руку, запхавши її собі за пазуху. — Годі мене дратувати! Врятуй ліпше Велмара та Ліндела, якщо тобі це під силу. А за мою руку візьмешся тоді, коли між нами й цими чудовиськами буде принаймні кілька ліг.

— Але тоді може бути вже пізно, — не погодився Карн.

— Чоловіче, це наказ, а не прохання! — надриваючись, загорлав Мартланд.

Коли Карн відійшов, граф дістав відрубану руку з-за пазухи, відірвав зубами рукав сорочки й, замотавши її в нього, сунув собі під ліву пахву. Обличчя йому заливав рясний піт.

— Годі вже там! — гукнув він за якийсь час. — Що за триклятий мотлох у цих чортових возах?