Крістофер Паоліні - Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

Боротьба була надзвичайно гостра, тож Ерагон чудово розумів, що навіть у тому разі, коли Надо не пощастить отримати корони, із затінку вийдуть одразу ж кілька ватажків інших кланів, що матимуть такі самі політичні погляди й уподобання. Тут передовсім слід сказати про Аз Свелдн рак Ангуін, майже всіх членів якого Галбаторікс і клятвопорушники винищили під час свого панування. Коли Ерагон гостював у місті Тарназі, представники цього клану проголосили себе непримиренними ворогами Вершника, Сапфіри й усього, що так чи інакше було пов'язане з драконами. Вони протестували проти присутності юнака на зустрічах ватажків кланів, хоч той і брав у них участь на цілком законних підставах, і навіть намагалися влаштувати із цього приводу голосування, змарнувавши цілих шість годин дорогоцінного часу.

«Одне з двох, — розмірковував Ерагон, — або я колись обов'язково з ними помирюся, або ж мені доведеться закінчити ту криваву справу, яку розпочав Галбаторікс. Так чи так, а я не збираюсь усе життя боятися Аз Свелдн рак Ангуін». Юнак знов і знов намагався віднайти серед цієї кам'яної пустелі свідомість свого дракона, аби почути бодай одне його слово, проте в нього, ясна річ, нічого не виходило, тож його серце стискалося від щоразу глибшого смутку.

І хоча союзи між деякими кланами на перший погляд могли видатися напрочуд міцними, їхні представники все одно відчували невпевненість. Словом, ані Орик, ані Йорун, ані Ганел, ані Надо не мали достатньої підтримки, щоб виграти народне голосування, тож усі вони активно займалися тим, що намагались утримати біля себе клани, які вже пообіцяли їм допомогти, водночас роблячи спроби переманити на свій бік ті політичні сили, які підтримували їхніх ворогів. Зрештою, уся ця гра була дуже важлива, але Вершникові вона видавалася перш за все нудною й безглуздою.

Він із нетерпінням очікував на попереднє голосування, суть якого полягала в тому, що ватажки мали висловитися про те, чи готові вони взагалі брати участь в обранні нового правителя. Виходило так, що тільки задля того, аби голосування могло розпочатися, за нього мали проголосувати принаймні дев'ятеро з ватажків, а жоден із них не збирався цього робити, аж доки не буде більш-менш упевнений у своїй перемозі або ж у перемозі того претендента, якого він підтримував. Як пояснив Ерагонові Орик, це була найбільш делікатна частина процесу, що часом могла тягнутися довго-довго.

Отож, коли гноми вчергове влаштували жваву суперечку, якій, здавалося, не буде кінця-краю, Вершник вирішив потинятися безмежними коридорами під Тронжхеймом, аж доки не опинився в доволі великій кімнаті, підлога якої була вкрита пилюкою. Попід однією зі стін цієї кімнати стояв вирізьблений із каменю ведмідь, футів у двадцять заввишки — замість очей у нього були круглі рубіни гранатового кольору.

— Де це ми, Квесторку? — спитав Ерагон, озирнувшись до своїх охоронців. Його голос прокотився по кімнаті глухою луною.

Головний охоронець, молодий гном, якому було не більше шістдесяти років, зробив крок уперед і хвацько відрапортував:

— Ці кімнати майже тисячу років тому очистив грімстборіт Корган. Тронжхейм тоді ще тільки розбудовувався. Правду кажучи, ми не дуже часто ними користуємось, хіба тільки тоді, коли весь наш народ збирається у Фартхен Дурі.

Почувши відповідь, Ерагон кивнув:

— Сподіваюсь, ти зможеш вивести мене назад на поверхню?

— Нема питань, Арджетламе.

За кілька хвилин Вершник та його охоронці опинилися біля сходів, що мали вести до південно-західної частини підніжжя Тронжхейма. Звідти Квесторк вивів Ерагона до південного крила одного з двох головних тунелів, які перетинали Тронжхейм із півночі на південь та зі сходу на захід.

Саме по цьому тунелю Ерагон і Сапфіра вперше в житті ввійшли до Тронжхейма кілька місяців тому. Крокуючи до центра міста-гори, юнак відчував якусь ностальгію, й, хоча відтоді, як його нога вперше ступала цим тунелем, минуло не так уже й багато часу, йому все одно здавалося, ніби він постаршав на кілька років.

Невдовзі Вершник опинився на чотириповерховій вулиці, де снувало безліч гномів із різних кланів. Кожен із них помітив Ерагона, юнак був свято переконаний у цьому, проте далеко не кожен був настільки чемним, аби його впізнати. Когось би іншого на Ерагоновому місці це могло б роздратувати, але юнак натомість був тільки вдячний цим пихатим товстунцям за те, що йому не довелося сотні разів кланятися з недоумкуватою посмішкою, відповідаючи на їхні привітання.