Крістофер Паоліні - Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

За мить Вершник відчув, що хтось намагається торкнутись його думок, і цей «хтось» не належав до Ду Врангр Гата. Юнак блискавично став зводити захисні стіни довкола своєї свідомості, проте невдовзі збагнув, що це була знахарка Анжела, тож дозволив їй проникнути у свої думки. Відразу ж після цього він почув її схвильований голос: «Я з Насуадою й Елвою, — гукнула вона, — Насуада хоче, аби ви із Сапфірою якомога швидше прибули до північного входу».

«Ми скоро вже будемо, — заспокоїв її Вершник. — А як там Елва? Вона щось відчуває?»

«Біль. Дуже сильний біль. Твій, варденів і всіх інших. Я хочу приспати її, аж доки це відчуття не зникне, бо навряд чи вона зможе з ним упоратись».

По цих словах зв'язок із Анжелою урвався.

Ніби тесляр, що розкладає й перевіряє свої інструменти, перш ніж узятись до праці, Вершник перевірив охоронні закляття, які він наклав довкола себе, Сапфіри, Насуади, Арії та Рорана. Із ними поки що було все гаразд.

За мить Сапфіра різко загальмувала перед Ерагоновим наметом, залишивши на втоптаній землі глибокі борозни від своїх пазурів. Юнак зіскочив зі спини дракона й прожогом кинувся до намету. Опинившись усередині, він хутко розв'язав пояс, на якому висіла шабля, й жбурнув його на землю. Потому він заліз під ліжко й дістав свої обладунки. Холодні важкі кільця кольчуги ковзнули по його голові й лягли на плечі, брязнувши, ніби жменя монет, що розсипалась на кам'яну долівку. Вдягнувши на голову шкіряну шапку й шолом, Ерагон схопив пояс і знову застібнув його на талії. Насамкінець він узяв під пахву щитки для рук і ніг, мерщій схопив щита, важке Сапфірине сідло й вискочив із намету.

Надворі юнак кинув обладунки на землю й, начепивши сідло Сапфірі на плечі, здерся їй на спину. Він був такий збуджений і так поспішав, що довго не міг впоратися з неслухняними ремінцями.

Сапфіра тим часом наполегливо підганяла юнака: «Хутчіш! Чого ти так довго вовтузишся?»

«Та зараз! — процідив він крізь зуби. — Я й так поспішаю, мов навіжений! Але не все так просто, бо ти збіса велика!»

Сапфіра невдоволено загарчала.

У цю мить табір нагадував якийсь мурашник. Люди й гноми прямували на північ, поспішаючи на заклик бойових барабанів. Сяк-так упоравшись із ремінцями, Ерагон підібрав із землі розкидані обладунки, заліз на Сапфіру й усівся в сідло. Дракон здійнявся в небеса, змахнувши крилами так потужно, що повітря навколо, здавалось, вибухнуло. Тримаючись за Сапфіру самими ногами, Ерагон примудрився доволі спритно вдягнути на гомілки захисні щити. Щитки для рук він притис животом до сідла, а щит повісив на один із шипів свого вірного дракона.

Надійно закріпивши щитки на ногах, юнак просунув стопи у спеціальні шкіряні петлі, що були по обидва боки сідла, й надійно зав'язав вузли. Потому він торкнувся пояса Белотха Мудрого й аж застогнав від розпачу, згадавши, що в тому немає жодної краплинки енергії, адже вся вона пішла на те, щоб вилікувати Сапфіру в Хелгрінді.

«Не хвилюйся, усе буде добре», — заспокоїв його дракон.

Вершник саме закінчував вдягати на руки щитки, коли Сапфіра, піймавши зустрічний потік вітру, загальмувала своїми велетенськими крилами й м'яко спустилась на верхівку одного з укріплень, якими було обнесено табір по периметру. Насуада вже чекала на них. Вона гордо сиділа на своєму величному скакуні, якого звали Гроза Битви. Поруч із нею, також верхи, був Джормандер. Ясна річ, не обійшлося без Арії. Тут-таки були й Нічні Яструби, якими зараз керував Кхагр, один із ургалів, котрого юнак зустрічав на Палаючій рівнині. Тим часом за спиною Сапфіри в бойовому порядку на чолі з Блодхгармом вишикувались ельфи.

З іншого кінця табору, в супроводі свого почту, галопом мчав король Орин. Зупинивши своїх скакунів, він та його підлеглі підійшли до Насуади. Ледь не наступаючи їм на п'яти, прилетів і Нархейм, ватажок гномів, зі своїми трьома вояками. Вони їхали на поні в шкіряній і металевій збруї. Зі сходу примчав Нар Гарцхвог — гуркіт важких кроків ургала випередив його появу на кілька секунд. Насуада подала знак вартовим, які охороняли північний вхід, і ті прочинили перед ним грубі дерев'яні ворота, хоча, в разі чого, ургал напевно б і сам легко з ними впорався, вибивши їх одним ударом.

— Хто це насмілився кинути нам виклик? — проревів Гарцхвог, подолавши насип чотирма велетенськими стрибками й розлякавши коней.

— Поглянь, — показала правою рукою Насуада вбік річки.

Ерагон і собі спробував розгледіти ворогів. На відстані двох миль від них до одного з берегів річки Джиєт причалило п'ять чорних, наче смола, човнів, а з них стали вилазити люди, вбрані у форму армії Галбаторікса. Їхня зброя та обладунки виблискували на сонці, як чиста джерельна вода, й засліплювали очі. Прикрившись долонею, Арія уважно стежила за їхнім повільним, але впевненим рухом.