Марина Дяченко - Брамник

Отут під його ногою підломився й тріснув порохнявий сучок. Ільмарранен провалився в купу зотлілого торішнього листя.

…Яким же теплим був золотий пісок на річковому березі, під урвищем! У піску тому в захваті повзали двоє підлітків, а між ними — на утрамбованому п’ятачку розгорталася мурашина битва. Чорними мурахами командувала Ящірка, а юний Марран — рудими.

Полководці припадали до землі, підхоплювалися на ноги, лазили навкарачки, віддаючи нечутні накази покірним і безстрашним «солдатам». Якийсь час здавалося, що сили рівні, потім руде військо Руала раптом безладно відступило, щоб наступної миті блискучим маневром зім’яти фланг чорного війська, прорвати лінію фронту й кинутися на розгублену Ящірку.

— А-а-а! Припини!

Мурахи вже сходили догори по її голих засмаглих руках. Вона стрибала, крутилася дзигою, струшуючи збожеволілих комах. Чорне військо розпалося, втратило керування, перестало існувати.

Марран сидів на п’ятах, утопивши коліна в піску, і посміхався тією особливою переможною посмішкою, без якої не обходилася звичайно жодна з його витівок.

— Ну, що скажеш тепер? Що завадило тобі виграти цього разу?

З її язика ладна була зірватися відповідь — і раптом вона насупилася: їй почулось, що хтось там є, нагорі, далеко, над урвищем.

— Руале… По-моєму, там Легіар… Може, нам краще піти?

Він зіщулився:

— Чого б то?

— Адже ми на його території… Може, він не любить, щоб чужі приходили й чаклували в нього під носом?

Марран потягся, кинув глузливо:

— Не забивай мені баки! Здаєшся, не хочеш більше грати — так і скажи… Мені теж набридло чаклувати впівсили… Ти ж із трьома десятками мурах упоратися не можеш!

Дівчина спалахнула:

— Ти зате вихваляєшся на повну силу, й навіть над силу! Цілуйся з мурахами своїми!

Він кумедно зморщив ніс і протяг:

— Ну, цілуватися я хочу з тобо-ою…

Наступні три хвилини вони вовтузилися, як цуценята, на недавнім полі бою, реготали й випльовували з рота гарячий пісок.

— І чому ти такий задавака, Марране, — казала Ящірка, коли вони лежали поруч, зморені спекою. — Нібито все можеш…

— А я все можу! — хлопчисько підстрибнув, наче підкинутий пружиною. — От побажай чого-небудь!

— Мурашину піраміду, — сонно бурмотіла дівчина, — і щоб навколо неї кружляв танок, а нагорі одна мураха махала білим прапорцем…

— Ото й усього?!

Ящірка підхопилася, скрикнула, тому що всі мурахи з околиць за дві хвилини зібралися на місці, де щойно спочивав її лікоть.

Руді, червоні, чорні, вони забули про нагальні справи й поспіхом виконували примху маленького мага. Дівчинка дивилася на них, і рот її розтулявся від подиву:

— Ой, Марране… Я ж пожартувала…

А мурашиний танок уже кружляв, піраміда росла й росла, а Руал Ільмарранен, червоний від напруги, пританцьовував навколо, ворушив губами, водив пальцями і присідав:

— Ну-бо, прапорець! Ну ж бо!

Прапорець не з’являвся.

Ящірка вже презирливо скривила губи, коли на верхівку піраміди вибралася-таки добряче пом’ята руда мураха з пелюсткою маргаритки. Марран підскочив з переможним криком.

— Так, це добре, малий, — сказали в нього за спиною.

Ільмарранен озирнувся — перед ним стояла людина, про яку він багато чув і яку вперше бачив так близько — великий маг Ларт Легіар.

Ящірка сполотніла під шаром засмаги й рвучко смикнула Руала за рукав. Той, не дивлячись, вивільнив руку.

— І чий же ти такий, хлопчику? — спитав Легіар м’яко.

— Нічий, — насторожено відгукнувся Марран. — Свій. А що?

— Нічого, — знизав плечима маг. — Просто хотілося б знати, хто твій учитель.

— Ніхто…

— А брехати навіщо? — здивувався Легіар.

— Він не бреше, — поквапилася заступитись Ящірка. — Він самоучка. І взагалі ми вже йдемо, — і щосили смикнула Руала.

Легіар трішки повернув голову, подивився крізь дівчинку й звернувся знову до Руала:

— А ти ніколи не думав, що час мурашиних ігрищ коли-небудь скінчиться?

Марран дивився на нього спідлоба.

— А в світі, хлопчику, є інші… маги, й комусь із них ти заважатимеш, а хтось стане спільником… Якщо ти цього забажаєш, звичайно, — додав чаклун і раптово перекинувся на величезного грифа, хрипко скрикнув і злетів догори.

Руал спершу розгубився, але наступної миті відірвав від себе пальці Ящірки й перекинувся на сокола.

Кілька секунд — чи годин — два хижі птахи шугали на страшній висоті, де подих спирало від крижаного вітру.

А над берегом металася маленька чайка — пронизливо кричала й не могла злетіти вище.