Марина Дяченко: Брамник

Хлопчик схопив золоту пластинку обома руками і радісно потяг її до рота, мало не вихопивши медальйон у доброго дядька.

— Руале… — сказала Ящірка так тихо, що він швидше вгадав своє ім’я, ніж почув його.

Він підняв долоню. Долоня пригадала вагу маленького, в’юнкого, сонцем нагрітого звіряти, що лоскоче дотиком смарагдової луски і крихітних кігтиків.

Прощавай.

Він побачив, як ящірка зіслизнула з його долоні й потонула в липневій траві.

Знову налетів осінній вітер, і жінка, яка перед ним стояла, гірко потупила погляд.

Він дивився вслід. Постаті людей, що віддалялися, дедалі зменшувались, поки кволий лісочок біля підніжжя пагорба не поглинув їх цілком.

Знову занурилося в хмари ним врятоване сонце.

Згасли відблиски на поверхні медальйона, якому ще належало знайти свого Віщуна.

Шлях давно спорожнів, та Руал дивився й дивився, і очі його запалилися від вітру, який шпурляв під ноги поруділі трупи зеленого листя.

Потім підвів голову до хмар, які скажено мчали по небу.

Він стояв на пагорбі посеред світу, приречений на вічну гіркоту втрати і вічне щастя бути собою. Той, що пробачив. Прощений. Людина під небом.

Нескінченна дорога лежала біля його ніг, але не можна було зрозуміти — чи то він вирушає в путь, чи нарешті повернувся.