Марина Дяченко: Брамник

У промені палав золотом Медальйон Віщуна — чистий, ясний, і яскравий сонячний зайчик, відбитий ним, влігся на стелі.

Я враз укрився потом, і кімната перед очима на мить втратила чіткі обриси — ніби я дивився крізь мокре скло.

А потім я зважився наблизитись.

Золотий ланцюг, золота пластинка зі складним отвором-візерунком. Я простяг руку — і відсмикнув. Простяг іще раз, торкнувся зрізаного кутика — сонячний зайчик на стелі хитнувся й знову завмер.

Я заплакав. Плачучи, обережно взяв медальйон за ланцюжок і на витягнутій руці поніс до Ларта.

Я стукав у двері, схлипував і кричав:

— Господарю! Вона пішла! Й іржа пішла, господарю! Будь ласка, відчиніть! Будь ласка!

Відповіді не було.

Потім я спиною відчув чиюсь присутність — і озирнувся. Я сподівався, що це Кастелла — але це був Март, її чоловік. Він стояв унизу, під сходами, й обережно притискав до грудей великий згорток.

Кілька хвилин ми просто дивилися один на одного, потім він зітхнув і неголосно спитав:

— Що… Чим я можу… Кастелла?

Я подивився на двері кабінету. Двері були зіпсовані ударами моїх черевиків, і ні звуку, ні протягу не долинало зсередини.

Я підняв перед собою руку з медальйоном, як це любив робити Орвін. Пластинка повільно оберталася на ланцюзі.

— Вона… — сказав я Мартові. — Вам краще… Зачекати на неї в передпокої.

Згорток у нього в руках ворухнувся, він міцніше пригорнув його до себе.

— Що тут… сталося? — спитав він невпевнено.

Я стояв нагорі сходів, він — унизу, він притискав до грудей дитину, я тримав перед собою медальйон.

— Тут… здається, врятували світ, — сказав я гірко.

Кастеллу ми знайшли в передпокої; вона стояла, підставивши обличчя тонкому магічному Променю, що пробивався зі стелі. Побачивши Марта, зробила крок вперед; обличчя в неї було таке, наче вона збиралася заплакати й розреготатися одночасно. Март зупинився, не мовлячи й слова. Кастелла підійшла, взяла в нього дитину, відкинула пелюшки, що прикривали голівку. Я побачив малого — здивованого, щирого. Він радісно потягся до матері, намагаючись випручати рученята з тісного сповитку. Я глянув на Марта — той ховав очі. Я залишив їх самих і невпевненою ходою рушив у велику залу.

Свічки догоріли. Ільмарранен, людина-легенда, сидів у колі й дивився на мене. Зовсім як тоді, у передпокої.

— Дамире… — озвався він із подобою усмішки. — Як ми завжди… однаково зустрічаємось.

Я підійшов, намагаючись не наступати на крейдяні риски, й простяг йому медальйон. Він неслухняними пальцями взявся за ланцюжок, підніс до очей:

— Що це? Медальйон Орвіна? Чому?

— Орвін загинув, — сказав я.

Він насупився. Похилив голову. Подумав, знову подивився на мене — запитливо.

— Ви живі, — сказав я майже з докором. — Орвін умер, а мій хазяїн умирає… Можливо, досі…

— Вгамуйся, — сказали в мене за спиною.

Марран, уже не бачив мене, він раптом напружився і з зусиллям підвівся. Я повільно повернув голову.

— Ларте… — прошепотів Марран.

Хазяїн стояв, важко прихилившись до одвірка. Половина обличчя його була схована пов’язкою. Єдине око дивилося крізь нас.

— Ларте… — Марран зробив крок, ще крок, наблизився до Легіара, зупинився в нерішучості. Так вони стояли один проти одного — мовчки, сумно, непорушно.

Потім Марран зітхнув і на долоні простяг Лартові золотий Амулет Віщуна.

У Легіара здригнулися губи; єдине око ожило, широко розплющилося, ніби у хлопчика, що на ярмарку вперше побачив мавпочку. Ларт похитнувся, я хотів був підтримати його — але він роздратовано відсунув мене ліктем:

— Заспокойся… Я ще в змозі триматися на ногах…

Він прийняв у Маррана Амулет, поторкав нігтем, прискіпливо оглянув — чи нема де іржавої цятки… Цятки не було.

— О Небо, — сказав Легіар.

Медальйон вислизнув із його ослаблих пальців і тонко задзеленчав, падаючи на підлогу. Я нагнувся — підняти, але чиясь рука в рукавичці випередила мене. Бальтазарр Ест!

Він з’явився раптово й нізвідки і стояв тепер між Лартом і Марраном, тримаючи медальйон за ланцюжок. Золота пластинка розгойдувалася туди-сюди, виписуючи в повітрі світлову дугу.

Усі мовчали, поки Ест не промовив півголосом:

— Так, значить… — і знову: — Виходить, так…

Потім звернувся до Ларта:

— Але чи можемо ми почуватися безпечно, поки існують Двері й живий Брамник?

Він звернув на Маррана нестерпно важкий погляд. Той відгукнувся неголосно, не опускаючи очей:

— Убити мене може тільки одна людина, Аль. Тільки одна людина має на це право.