Марина Дяченко - Брамник

Лартові, здається, стало гірше. Він сполотнів і зціпив зуби. Я підскочив — цього разу він не відстороняв мене, а намертво вчепився за моє плече. Так ми стояли кілька довгих хвилин, поки не вгамувався його біль.

— Аль, — сказав Ларт пошепки. — У мене зараз бракує сили на тебе. Будь ласка, йди.

Ест забарився, холодно знизав плечима і впустив медальйон на поверхню круглого столика. Зробив крок до вікна, ніби маючи намір вистрибнути.

— Аль, — сказав Марран.

Той завмер, не скінчивши руху. Не повертаючи голови, чекав.

— Не було закладу, Аль. Був дурний жарт.

Бальтазарр Ест повернувся до нього обличчям і після паузи промовив:

— Що тепер… Було — не було… Дурень ти, Марране, й не порозумнішав… Відчиняти треба було, такий шанс тобі… — і затнувся. Опустив голову. Промурмотів з чимось, схожим на смішок: — Така пригода зірвалася… Не довелося дізнатись, чого бабуся Третя хотіла від нас…

Марран зробив до нього крок — Ест несамовито стрепенувся. Міцно стис вузький, ніби лезо, рот. Кивнув Лартові, довгим поглядом окинув Ільмарранена, перетворився на кошлату ворону і з пронизливим карканням вилетів у відчинене вікно.

Хазяїн перевів подих і послабив хватку на моєму плечі. Марран стояв, потуплений, і слухав, як вітер ляскає віконною рамою.

…Він слухав, як вітер ляскає віконною рамою, і шкірою відчував погляд Легіара. Напівстерлися крейдяні риски на підлозі, калюжками воску застигли згаслі свічки, а в кутку біля вікна, якого не закривала зіжмакана на підвіконні портьєра, виднілася бліда чорнильна пляма — багато років тому Марран пожбурив чорнильницею у велику сіру мишу.

Зараз він зрадів тій плямі. Скрушно похитав головою:

— Треба вивести… Ти тільки поглянь…

Хлопчисько, пирхнув тихенько Дамир. І пошепки додав, лякаючись власної сміливості:

— Та не виводиться, я пробував… Господар знає… В’їлося…

Ільмарранен повернувся й наткнувся на низький круглий столик, бездумно взяв на долоню Амулет Віщуна, хотів подивитися крізь отвір на сонце — але вчасно спохопився, що не має на це права. Знітився, взявся накручувати золотий ланцюжок на палець.

— Орвін загинув, — тихо сказав Легіар.

Марран здригнувся:

— Через мене?

— Ні, — відгукнувся Легіар після паузи.

Помовчали.

— Я збрехав Есту, — сказав Марран, притулився потилицею до стіни і заплющив очі.

Легіар з зусиллям підвів зламану брову:

— Що?

— Я сказав йому, що не було закладу. А ми билися об заклад з мірошником Хантом, що…

— Помовч, добре? У мене у вухах… дзеленчить. Вгамуйся.

Ляп… Ляп… — билася віконна рама. Жалібно скрикувало скло.

— Я гадав, тобі від цього легше, — ніби вибачаючись, пробурмотів Марран.

Легіар рушив до нього через усю велику кімнату. Підійшов упритул, так що Марран сахнувся, втиснувся лопатками в стіну.

— А мені не легше, — хрипко мовив чаклун. — Напевно, мені ніколи вже не полегшає.

І відвернувся, похилив плечі — пригнічений, стомлений, наче вийняли з нього тугу залізну струну, об яку поламала зуби дивовижна Третя Сила.

Десь у домі заплакала дитина. Руал відчув, як глибоко в ньому відгукнувся цей плач — ніби затягся десь всередині величезний, заплутаний вузол.

Плач стих — зачинилися вхідні двері.

— Вони пішли, — пошепки сказав Дамир. — Вона і цей, чоловік її…

Вузол затягався, стискаючись.

— Мені треба… — почав був Руал, але не розчув власного голосу. Знову почав: — Я повинен… наздогнати.

Ларт відійшов. Важко навалився на стіл. Помовчав, схиливши голову. Потім підвів знівечене обличчя:

— Звичайно, повинен.

Вони спускалися з пагорба. Руал не міг бігти — підгиналися ноги. У розпачі, що втрачає її, він гукнув глухо, й крик миттю віднесло вітром, але вона почула й озирнулася. Потім озирнувся Март.

Знову налетів вітер, здійняв стовпом опале листя, закрутив і покинув — Ящірка рушила назустріч Руалові, повільно, ніби неохоче, над силу, вимушено. Март дивився їй у спину і нечутно розтуляв рота, немов рибина, викинута на берег.

Зустрілися. Здивовано витріщалось на незнайомця та щось мурмотіло маля в неї на руках. Вона, не дивлячись, тицьнула дитині ганчір’яну іграшку.

— Ти врятувала мені життя.

— Ми квити.

— Ідеш?

Маля потягло іграшку в рот, із задоволенням ухопило її рожевими яснами.

— Руале… А пам’ятаєш мурах?

…До чого ж теплим був золотавий пісок на річковому березі, під урвищем! У піску тому плазували, охоплені войовничим запалом, двоє підлітків, а між ними, на утрамбованому п’ятачку, розгортався мурашиний бій. Чорними мурахами командувала Ящірка, а юний Марран — рудими… Якийсь час здавалося, що сили рівні, потім руде військо Руала безладно відступило, щоб наступної миті блискучим маневром зім’яти фланг чорного війська, прорвало лінію фронту й кинулося на розгублену Ящірку.