Марина Дяченко - Брамник

— Господарю, невже ми перервали морську подорож через маленьку золоту дрібничку?

Він так довго мовчав, що я вже й перестав сподіватися на відповідь. Але нарешті озвався:

— Морський компас — теж дрібничка… Але якщо стрілка починає скажено крутитися — не треба бути Віщуном, щоб запідозрити недобре…

Майже зовсім смеркло. Клятий замок не бажав наближатися. Мені стало моторошно — не від слів Ларта, а від його тону. Він не гримав, як звичайно, проте говорив дуже серйозно.

Я помовчав, але мовчати було ще гірше, і я знову спитав, цього разу якомога бадьоріше:

— Господарю, а що таке Третя Сила?

Він швидко на мене глянув і відвернувся:

— Швидше за все, казка.

— Тоді чому це вас турбує?

— Тому що це страшна казка.

І тут я по-справжньому налякався. Знову ж таки, не від слів. Від того, що Ларт не накричав на мене, як завше, не висміяв, що також траплялося. Він говорив зі мною, як із рівнею. Виходить, справді щось негаразд.

— Добре… — Ларт спритно підчепив ногою плаский камінець на дорозі. Камінець описав дугу, але падати не поспішав, а завис просто перед нами й раптом яскраво спалахнув, освітлюючи нам шлях вогнем, схожим на полум’я смолоскипа.

— Ти правий, це мене турбує, — спокійнісінько провадив мій хазяїн, — Орвін, як тобі відомо, віщун… Щоправда, віщуни всі трохи не сповна розуму. Їхній духовний наставник, найперший Віщун, якщо тільки він справді існував, написав Заповіт, якщо тільки це він його написав. І з тим Заповітом передав медальйон, так званий Амулет Віщуна… Ну, медальйон, без сумніву, існує, ти його сьогодні бачив. Він золотий і вкриватися іржею, звісно, не може… Тільки якщо не з’явиться вагома, дуже серйозна причина.

Хазяїн замовк, але я вже знав, що це ненадовго. Він говорив би, навіть якби я був глухонімий. Він просто вголос розмірковував.

— Серйозна причина… — провадив Ларт після паузи. — Цей перший Віщун, який чи то був, чи то його вигадали, в своєму Заповіті, якщо це можна назвати його Заповітом, вказав таку причину й назвав її Третьою Силою…

— …Якщо це можна так назвати, — луною відгукнувся я.

Він уважно глянув на мене:

— Ну-ну…

Клятий замок нарешті стомився грати з нами в квача й почав потроху наближатися, але все-таки надто повільно.

— А чому «Третя»? — пошепки спитав я.

— Бачиш… На світі є маги і є немаги. Ти згоден, що маги — це сила?

І світильник його спалахнув раптом сліпучим, нестерпним для очей світлом.

— Згоден… — пробурмотів я, затуляючись долонею.

— Але й немаги — це теж сила, — сказав він і пригасив світильник до звичайної яскравості, — безліч великих справ вершилося мудрими правителями, шляхетними героями і так далі. Ось король на троні, він справедливо править. Ось маг у печері бавиться заклинаннями. Ось ми з тобою ідемо по дорозі. Все звичне, все врівноважене. Але Орвін вслід за своїм першим Віщуном вважає, що є ще Третя Сила, яка до цих двох жодного відношення не має. Вона, ця Третя Міфічна Сила, нібито мріє запанувати в світі, і воцаріння її несе всім, хто живе, незліченні лиха й страждання. Що вона являє собою і звідкіля візьметься — на це Заповіт не дає відповіді. Але сама думка про її існування мені бридка.

— Господарю, — сказав я, вражений, — але кінь може бути або жеребцем, або кобилою, а пацієнт — або живим, або мертвим. Де ви бачите третій варіант?

Він не відповів.

Настала ніч.

Громаддя замку не освітлювалося жодним вогником, та й Лартів світильник горів тепер тьмяно й нерівно. Дорога круто взяла вгору. Попереду, праворуч і ліворуч, заманячіли темні присадкуваті стовпи, очевидно, кам’яні. Ми вповільнили крок.

— Цікаві прикраси, — пробурмотів Ларт.

Стовпи стояли рядами вздовж дороги, й на плескатій верхівці кожного згорнулася кам’яна змія. Яким би тьмяним не було світло, їхні потворні морди, звернені до нас, було надто добре видно — краще навіть, ніж треба.

— Отакої! — сказав я з нервовим смішком. І почув те, що боявся почути, — шипіння. Тієї ж миті змії розплющили очі.

Спочатку ті, що були поруч — ми стояли майже між ними. Потім, наче прокидаючись, — ті, що були перед нами. А далі по черзі — всі інші.

На нас дивився цілий ланцюг червоних палаючих жаринок. Вірніше, два ланцюги — праворуч і ліворуч.

Мені знадобилася вся моя мужність, щоб не кинутися навтьоки. Я обмежився тим, що присів і сховався за хазяїна.

— Гарненька зустріч… — буркнув Ларт.

— Ходімо, господарю, — благав я знизу, — гляньте, як вони дивляться!