Марина Дяченко - Брамник

Ми легко крокували без поклажі — мовчазний Ларт попереду, вслід за ним я. На кожен його крок припадало півтора моїх.

Ліворуч тяглася смуга прибою, праворуч — нескінченна кам’яна гряда. Сюди можна було тільки приплисти або прилетіти.

У мене промокли черевики. Я наздогнав Ларта і почвалав поруч, віддано зазираючи в неприємно жовчне обличчя.

— Господарю, час обіду наближається. Я б то й зносив усі злигодні шляху, але ж ви неодмінно мусите регулярно харчуватися.

— За що я його тримаю? — тужно спитав себе Ларт.

Я трохи відстав.

Ще за годину я остаточно втямив, що шлях наш ніколи не скінчиться. Ми вічно йтимемо вздовж смуги прибою, і вогка стіна праворуч ніколи й нізащо не відступить. Я встиг тричі впасти у відчай і тричі впокоритися, поки Ларт раптом не став, ніби вкопаний. Я ледь не налетів на нього ззаду.

Ларт став обличчям до стрімкої скелі, погладив її долонею і щось промовив. «Ум-м!» — відповіла скеля, і в ній відкрилася чорна вертикальна тріщина.

Я відскочив так, що опинився по коліна в морі.

Ларт озирнувся й поманив мене пальцем.

— Я зачекаю тут, — сказав я бадьоро. — Мені ніяково нав’язуватися… — тут здоровенна хвиля пхнула мене ззаду. Втрачаючи рівновагу, я пробіг кілька кроків і, мокрий як миша, повалився до Лартових ботфортів. Він узяв мене за комір і ввіпхнув у щілину.

Всередині було зовсім темно й несподівано просторо. У повному мороці Ларт рушив уперед, а я вчепився в нього обома руками, як у свій найкоштовніший скарб. Щілина за нами з гуркотом зімкнулася.

Ларт, звичайно, бачив у темряві і впевнено тяг мене до мети, яка йому була добре відома. Незабаром у мороці підземелля пролунало дивно недоречне тут рипіння дверей, які відчиняються — й відразу стало світліше.

Ми стояли посеред просторого передпокою, що чимось нагадував Лартів, причому я вже встиг добряче натоптати.

— Орвіне! — гукнув мій господар. — Орвіне!

Відповіді не було. Я щулився — мокрий одяг прилипав до тіла.

Ми так і не дочекалися запрошення і (Ларт попереду, я віддаля) довгим коридором пройшли в кімнату, що слугувала, очевидно, вітальнею. Посеред цього величезного напівпорожнього приміщення стояло щось, накрите щільною чорною тканиною. Я вирішив, що це картина.

— Так, — сказав мій хазяїн, потер пальцем ніс, покусав губу, потім красивим довгим рухом вихопив шпагу. Я охнув; Ларт ступнув уперед і кінчиком шпаги зірвав тканину з дивного предмета.

Це було дзеркало. У ньому відбивалися кімната, Ларт, частина мене і якийсь темноволосий чоловік, у якому я впізнав господаревого знайомого на ім’я Орвін, або ще Орвін-Провидець.

Я відступив.

— Вітаю тебе, Легіаре, — сказав Орвін із дзеркала. — Пробач, що не дочекався. Але зараз дорога кожна хвилина. Я мушу відшукати розгадку.

Він простяг там, у дзеркалі, руку — з руки звисав золотий ланцюжок, на якому похитувалася теж золота пластинка, гладка, завбільшки як велика монета, зі складним, вигадливим отвором посередині.

— Це Амулет Віщуна, — провадило відображення, — мій амулет, Легіаре. Вчора його торкнулася іржа. Я не хотів вірити. Сьогодні іржава пляма почала рости так швидко, як говорить Заповіт Першого Віщуна, що попереджає про появу Третьої Сили. Тієї самої, у яку ти ніколи не вірив. Моїм обов’язком було попередити тебе, Ларте, — і я попередив. Тепер прощавай — я мушу з’ясувати, що й звідкіля нам загрожує. Щасти тобі — удача нам знадобиться. Прощавай.

Відображення здригнулось і розтеклося, стануло. У дзеркалі була тільки кімната і Ларт — я розсудливо відійшов.

Мій хазяїн наблизився до дзеркала, уважно на себе подивився, витяг із кишені гребінець і ретельно зачесався.

— Ах ти… — пробурмотів він у замішанні. — Присягаюся канаркою… Дурня, не вірю…

Кістяний гребінець вислизнув із його руки й розколовся на мозаїчній підлозі.

Колись Руал Ільмарранен умів літати.

Тепер важко було в це повірити — так притягала його до себе земля.

Земля знущалася з нього, танцювала під ногами, як вутла палуба в шторм; земля не бажала коритися і разом з тим не відпускала. Дорога раз у раз вислизала з-під протертих підошов, підсовуючи замість себе гнилі рівчаки, вибоїни та корчі. Руал був близький до розпачу.

Наставала ніч.

Непомітно підкрався та зусібіч обступив Ільмарранена низькорослий, кволий лісочок.

Руал остаточно збився з дороги.

— Дуже смішно, Марране, — сказав він сам собі запеченими губами. — Дурнішого кінця не придумав би й мірошник Хант!