Марина Дяченко: Брамник

У мірошника були вологі очі кольору річкової води — пильні та глузливі, прозорі й непрониклі водночас. Про нього ходили недобрі чутки. Спростувати чи підтвердити їх могли тільки утопленики, чиї тіла час від часу потрапляли в рибальські неводи вниз по річці. Втім, люди іноді самі тонуть, і якщо навіть серед них трапиться підмайстер із млина чи колишня Хантова подружка — це ще не привід для страшних підозр.

Хант доводився васалом Бальтазарру Есту й платив йому данину. Підмайстри шепотілися про те, яких неймовірних форм набувала ця данина.

Звичайно, мірошник Хант мав становище значно нижче за блискучого пана Руала, й невідомо, яка примха дивакуватого Ільмарранена зблизила їх. У всякому разі, між мірошником і Руалом встановилися жваві, майже приятельські стосунки.

До приїзду Маррана накривався стіл — Хантова служниця, боязка худа дівчина, збивалася з ніг. Вона болісно соромилася, прислуговуючи панові Ільмарранену, червоніла й била посуд. Марран іноді поблажливо пощипував її за єдине, що в неї стирчало, — за ніс.

Підмайстри шикувалися вздовж стіни, витріщаючись на заїжджу знаменитість і перешіптуючись. Молодший до смерті боявся тарганів — і пан Руал охоче потішав публіку, перетворюючи його товаришів на зграю величезних чорних комах. Здіймалася метушня, маленький підмайстер верещав, видирався на стілець, а мірошник Хант загадково посміхався, пускаючи кільця диму зі своєї люльки. Спостерігаючи цю сцену, пан Руал від душі веселився.

Однак дивна дружба мірошника й Маррана майже зайшла в глухий кут до моменту, коли на Ханта, його млин і данину, що сплачувалася ним, побажав заявити претензії пан Ларт Легіар, який постійно розширював територію свого впливу і вже цілком підкорив собі лівий берег.

Великі маги перегризлися, неначе пси.

Мірошник охав і скаржився Марранові на утиски й претензії з двох боків. Пан Руал, який дивом примудрявся підтримувати дружбу з обома суперниками, підбадьорливо ляскав Ханта по плечі та зверхньо посміхався.

І ось місячної весняної ночі в стільницю дубового обіднього столу було загнано довгий мисливський ніж — так робиться, коли двоє хочуть побитися об заклад.

Підмайстри, підняті з ліжок, служниця в халаті й розпалений небувалою суперечкою мірошник юрмилися по один бік столу, а по інший височів Ільмарранен:

— Двадцять золотих, мірошнику! Я ставлю двадцять золотих, що скажеш?

Хант гриз нігті, не перестаючи загадково посміхатися:

— Я б підняв ставки, пане Руале… Та надто вже сумнівна ця справа… Кожного з них важко одурити, а вже обох…

Не даремно, ох не даремно набивав ціну Хант! Суперечка обіцяла потіху, але й ризик був чималий, тому що пан Руал брався ні більш ні менш як пошити в дурні й Легіара, й Еста. Не жарти — з’явитися до Еста в Лартовій подобі й так поплутати всі карти, щоб маги відмовилися від млина з доброї волі… Втім, відомо ж бо, що пан Руал — майстер містифікацій та жартів…

— Побачимо! П’ятдесят, щоб не окупувати, — звичайно, він був упевнений в успіху.

Мірошник покінчив з нігтями та взявся за пальці:

— Ризикуєте, пане Руале… Але вже хай так…

— То що — згода? — підвівся Ільмарранен.

Мірошник простяг суху короткопалу руку, й над увіткнутим у стільницю ножем вони побилися об заклад… Старший підмайстер мляво й нерішуче розбив їм руки. Голосно гикнула сонна служниця — а пан Руал розреготався, перекинувся на яскравого птаха з розкошланим пір’ям і вилетів у відчинене вікно…

…На зацвілому обідньому столі дотепер темнів глибокий слід ножа. Вікна розбилися, напівпрочинені двері вросли в землю. Посеред подвір’я догнивала купа порожніх мішків.

Ільмарранен повернувся й покрокував геть.

…Сумна жінка на ймення Ящірка схилялася над столом, вдивляючись у темні плями на білій серветці. Вовтузився в колисці маленький хлопчик — агукав, посміхався, намагався спіймати кольорові кульки, що кружляли над ним просто в повітрі… У вікно, фіранки на якому були відсунуті лише наполовину, било радісне весняне сонце, у яскравому потоці променів чарівні кулі погойдувалися, переливалися веселковими барвами, то спритно ухиляючись від малих рученят, то пристаючи до їхніх долоньок. Маля сміялося.

Його мати ніжно розгладжувала складки білої тканини, намагаючись не торкатися до кривавих плям. Незабаром під її поглядом вони повільно повернули собі червоний колір і рівно засвітилися зсередини.

Ми йшли, по кісточки грузнучи у вогкому піску. Мис залишився позаду, й суденце зникло. Разом із ним зникли й сніданки, обіди, вечері, дах над головою і важка дорожня скринька.