Джон Толкін - Сильмариліон

Отоді й відбувся перший розкол серед ельфів. Рід Інґве та більшу частину родів Фінве й Елве слова їхніх володарів переконали, і вони жадали рушити в путь слідом за Ороме: цих квендів відтоді й довіку звано елдарами, бо так їх іще на початку назвав ельфійською мовою Ороме. Проте багато хто відмовився прислухатися до закликів, надавши перевагу зоряному світлу та широким просторам Середзем’я, а не чутці про Дерева; це — авари, Несхітливі, котрі в той час одділилися від елдарів і не зустрічалися з ними впродовж багатьох віків.

І от елдари готувалися виступити у великий похід і покинути свої перші домівки на сході; й утворили вони три рушення. Найменше з них і те, що пішло найпершим, очолював Інґве — верховний король цілої ельфійської раси. Він вступив до Валінору і сидить біля престолу Сил, і всі ельфи шанують імення його; він не повертався назад і ніколи вже не бачив Середзем’я. Народ його — ваньяри, Ясні ельфи, улюбленці Манве та Варди, мало хто з людей розмовляв із ними.

Наступними виступили нолдори, названі мудрими, народ Фінве. То були Потайні ельфи, друзі Ауле; уславлені в піснях, адже в давнину вони боролись і довго та важко трудились у північних землях.

Найчисельніше воїнство пішло останнім — цих ельфів називають телерами, вони-бо затримувались у дорозі й ніяк не могли прийняти одностайного рішення щодо переходу із сутінок у світло Валінору. Понад усе їх вабила вода, і тих, котрі дісталися-таки західних узбереж, зачарувало море. Тому на теренах Аману вони стали Морськими ельфами, фалмарами, і складали музику, зустрічаючи припливи хвиль. Багато було їх, тож мали вони двох володарів: Елве Сінґолло (що означає «Сіра Мантія») та Олве, брата його.

Оці три роди елдаліе добулися-таки до крайнього Заходу в дні Дерев і звуться калаквендами — Ельфами Світла. Та були й інші елдари, котрі виступили в похід на Захід, але загубились у довгій дорозі, чи звернули вбік, чи залишилися на узбережжях Середзем’я; вони, як розповідали згодом, були переважно з роду телерів. Ці ельфи оселялися біля моря або ж мандрували лісами та горами світу, проте серця їхні зверталися до Заходу. Калаквенди називають їх уманьярами, позаяк вони ніколи не бували в Амані й у Благословенному Краї; уманьярів, як і аварів, звуть іще моріквендами, Ельфами Темряви, адже вони ніколи не бачили Світла, що існувало перед Сонцем і Місяцем.

Розповідають, що коли рушення елдаліе покинули Куівіенен, Ороме очолював їх, їдучи верхи на Нагарі — білому коні з золотими підковами; і, обігнувши з півночі Море Гелкар, вони повернули в напрямку Заходу. Перед ними понад зруйнованою війною Північчю досі нависали безкраї хмари, й зірок у тім краю не було видно. І тоді немало елдарів злякалось, і пожалкувало про вчинене, і повернуло назад, — і кануло в забуття.

Довго й повільно просувались ельфи на захід, адже простори Середзем’я були неосяжні, а дорога — втомлива і важкоздоланна. Та й самі подорожні не бажали поспішати, адже їх дивувало те, що вони споглядали, багато земель і річок вабило їх оселитися поблизу них; і попри те, що всі охоче прямували вперед, кінець подорожі радше лякав їх, аніж обнадіював. Тому щоразу, як Ороме відлучався, щоби залагодити інші справи, ельфи зупинялись і не просувалися далі, аж доки він повертався, щоби знову провадити їх. І сталося так, що після багатьох років таких мандрів путь елдарів пролягла через густий ліс, і вони вийшли до великої ріки, ширшої за всі інші, які їм доводилося бачити; на протилежному березі височіли гори, гострі шпилі яких, здавалося, протинають зоряну сферу. Ріка ця, — кажуть, та сама, яку згодом назвуть Андуіном Великим, — завжди була рубежем західних земель Середзем’я. А гори — то Ґітаеґлір, Імлисті Вежі на кордонах Еріадору; проте в ті дні вони — а звів їх Мелкор, аби затримати Ороме — були вищі й жахливіші, ніж опісля. Телери довго мешкали на східному березі тієї ріки й забажали залишитися там; а ваньяри та нолдори переправилися на інший бік, і Ороме провадив їх гірськими перевалами. А коли Ороме подався вперед, телери подивилися на оповиті мороком верховини і злякалися.

Тоді повстав ельф із народу Олве, який найбільше гаявся в дорозі, а звали того ельфа Ленве. Він покинув стрій, і повів за собою чимало подорожніх, і рушив на південь уздовж великої ріки, і родичі впродовж багатьох років нічого не відали про них. То були нандори, котрі стали окремим народом, відмінним од решти; спільною в них залишилася хіба що любов до води, бо нандори найчастіше селилися біля водоспадів чи гомінких струмків. Вони добре зналися на живині — деревах і травах, птахах і звірах, — краще за всіх ельфів. Опісля Денетор, син Ленве, знову поверне на захід і ще до сходження Місяця переведе частину того народу через гори у Белеріанд.