Джон Толкін - Сильмариліон

Улмо ж був одиноким і не жив у Валінорі, навіть рідко приходив туди — хіба що коли потребували його присутності на раді; від самого початку Арди жив він у Зовнішньому Океані, й досі там мешкає. Звідти керує припливами та відпливами вод, і плином усіх рік, і наповненням джерел, і випаданням роси та дощу в усіх землях попід небесами. У глибинних місцинах він обдумує музику, величну і страшну; відлуння тієї музики в печалі та радості лине усіми судинами світу; бо джерела веселого водограю, що б’є при світлі сонця, сягають бездонних криниць печалі біля основ Землі. Телери багато навчилися від Улмо, тому їхня музика така сумна і чарівлива. Салмар прийшов разом із ним на Арду — той Салмар, який виготовив для Улмо роги, чий звук, почувши один раз, забути вже неможливо; а ще з ним прийшли Оссе й Уінен, яким Улмо довірив правувати хвилями та рухом Внутрішніх Морів, і багато інших духів. І тому навіть у темряві Мелкора багатьма потаємними жилами струменіло життя, і Земля не загинула саме завдяки владі Улмо; і він дослухався до тих, котрі заблукали в темряві чи забрели надто далеко від світла валарів; і ніколи не полишав Середзем’я, і — хоч би що трапилося згодом: знищення чи зміни, — не припиняв дбати про нього і не припинить до закінчення днів.

І в той темний час Яванна також украй неохоче покинула Зовнішні Землі, бо ж усе, що росло там, було миле її серцю, і вона оплакувала розпочату в Середзем’ї роботу, яку сплюндрував Мелкор. Отож, полишаючи дім Ауле та квітучі луки Валінору, вона приходила туди іноді, щоби зцілювати рани, яких завдав Мелкор; а повертаючись, щоразу закликала валарів до війни за скинення його лихого правління, і казала, що цю війну вони мусять завершити до приходу Первородних. І Ороме, впокорювач звірів, також іноді заїздив у темряву неосвітлених лісів; у подобі вправного мисливця, він, зі списом і луком, ішов на потвор і лютих виплоднів королівства Мелкора і заганяв їх аж до смерті, й Нагар, білий кінь його, срібно сяяв поміж тіней. Тоді сонна земля двигтіла під ударами золотих підків коня й у сутіні світу линув понад рівнинами Арди гук Валароми — великого рога Ороме, і йому відлунювали гори, і лихі примари втікали світ за очі, й сам Мелкор здригався в Утумно, передчуваючи прийдешній гнів. Але щойно Ороме відходив, слуги Мелкора збиралися знову; і землями ширилися морок та облуда.

Отож, про те, якою була Земля та її правителі на початку часів, ще до того, як світ став таким, яким його застали Діти Ілуватара, тут сказано все. Ельфи та люди — ото і є Діти Ілуватара; і позаяк айнури не до кінця розуміли наспів, із яким Діти ввійшли в Музику, жоден із них не насмілювався додавати що-небудь до їх творення. З цієї причини для обох родів валари — це радше старійшини чи вожді, ніж повелителі; тож якщо айнури колись і силували до чогось ельфів або людей замість провадити їх, це дуже рідко поверталося на добро, хай якими добрими були наміри богів. Айнури головно мали справу з ельфами, бо Ілуватар зробив їх схожими за вдачею, хоч ельфи і були менш могутніми та рославими; а от людей він наділив дивними дарами.

Адже сказано, що після відходу валарів запала тиша, й цілий вік сидів Ілуватар самотою в задумі. Тоді заговорив, мовивши:

— Узріть! Люблю я Землю, що стане палацом для квендів і атанів! І будуть квенди найпрекраснішими з-поміж земних створінь, і матимуть, і збагнуть, і втілять більше краси, ніж решта моїх Дітей; тож і будуть найблаженнішими у світі. Проте атанам дам я новий дар.

Так, за велінням Ілуватара, серця людей рватимуться в позасвіття й не матимуть спокою у світі; але вони зможуть самі, незважаючи на світові сили та випадковості й Музику айнурів, яка визначає долю всіх інших, будувати своє життя; їхні вчинки довершать форму та діяння, й остаточно, в найдрібніших деталях, постане світ.

Однак Ілуватар знав, що люди, потрапивши у вир світових колотнеч, часто збиватимуться зі шляху та користатимуться своїми дарами недоладно; тому він сказав:

— Вони-бо теж у свій час збагнуть, що всі труди їхні, врешті, лише помножують славу мого творіння.

Утім, ельфи вважають, що люди часто печалять Манве, який найкраще розуміє думку Ілуватара; і ще їм здається, що люди подібні ні на кого іншого, як на Мелкора, незважаючи на те, що він завжди боявся та ненавидів навіть тих людей, котрі служили йому.

Дар свободи водночас укорочує роду людському життя у світі, звільняє його від світу, і через нього люди швидко відходять у невідомі ельфам місцини. Ельфи-бо житимуть до закінчення днів, тому їхня любов до Землі та цілого світу значно щиріша і трепетніша, ніж людська, а з плином років стає ще і скорботнішою. Ельфи згинуть лише зі смертю світу, а доти можуть померти від руки іншого чи змарніти від горя (і до обох цих удаваних смертей вони схильні); і вік не послаблює їхньої сили, хіба що сам ельф утомиться від прожитих десяти тисяч століть; і по смерті вони збираються в чертогах Мандоса у Валінорі, звідкіля можуть із часом повернутися в Еа. Сини ж людські помирають насправді й полишають світ; за це їх називають Гостями або Чужоземцями. Смерть — то їхня доля, дар Ілуватара, і цьому дару в певний Час позаздрять навіть Сили. Та Мелкор кинув на нього тінь і змішав із темінню, і породив зло з добра і страх — із надії. Проте в давнину валари проголосили ельфам у Валінорі, що люди долучаться до Другої Музики айнурів; але Ілуватар не розкрив своїх намірів щодо ельфів після кінця Світу, і Мелкор не дізнався про них.